Я жила у Маріуполі сама, працювала бухгалтером. Діти вже виросли, живуть самостійно. Додатково у мене була робота - як хобі, у б'юті-сфері. 

У мене була квартира у центрі Маріуполя, в районі площі Перемоги. Десь між 4 та 5 годинами ранку ліжко просто підстрибнуло від перших вибухів. Тоді ще все сприймалося по пам'яті 2014-15 років, коли наш Східний обстріляли. Здавалося, що зараз один-два дні - і все скінчиться. Такі були настрої, оптимістичні очікування.

Коли прийшло усвідомлення того, що це не закінчиться за два-три дні, коли все руйнувалося, був такий стан невідомості, підвішеності. Психологічно важко все це сприйняти і пережити. Чому, навіщо, руйнуються наші життя, йдуть під укіс? Такі були основні моменти, а матеріальні втрати - це вторинне особисто для мене. 

Для мене всі події, які з нами відбувалися, - це був один суцільний шок, починаючи не з 24 лютого, а з 28. З цього моменту тривалий період, доки ми не виїхали з Маріуполя, було пекло. Бо коли на очах осколками ранять людей, коли всі ці рани кров'ю стікають, коли будинок бомблять, - це була суцільна темна шокова маса. Потім - ці спогади. Емоції теж не відпустили, але це було вже трохи не те сприйняття. А коли ось ти ходиш між цим, живеш цим, у цьому стані, коли довкола відбувається жах і ти не знаєш, коли у тебе може влучити, або поруч з тобою. Напевно, це  і є стан шоку.

У нас не було ні світла, ні газу, ні опалення, ні води. Ось їжа у нас була. У нас зібралася велика компанія, у бомбосховищі ми були разом на лівому березі. Потім виїхали до центру міста, взяли з собою запаси. Не було такого, щоб ми голодували або сильно обмежували себе. А з водою були проблеми.

Я не говорю про те, щоб помитися, - просто щоб зуби почистити. Але в нас хоча б на це вистачало: ми могли виділити пів склянки води, щоб почистити зуби і промити очі.

Жили ми в центрі міста у підвалі: звичайно, у холодному. На вогнищах їжу готували. Дякувати Богу, ми не пережили такого, щоб нам не було що пити і не було що їсти.

Ми виїхали 15 березня. У нас була велика компанія на кількох машинах. Якщо машини постраждали, то тільки ззовні, всі вони були на ходу. Нам пощастило, що вдалося виїхати, на свій страх та ризик. Тому що зв'язку на той момент теж не було: ані мобільного, ані інтернету. Перший тиждень ще могли спіймати, а потім, абсолютно випадково, наші хлопці з компанії зв'язалися зі своїми друзями, які виїхали. Вони розповіли, як їхали, пояснили маршрут, яким вдалося дістатися до Запоріжжя. І ми вирішили, що тягнути нікуди - вже кільце звужується.

Центральний ринок обстрілювався регулярно, туди прильоти були. У будівлі, де ми перебували у підвалі, всі шибки повилітали. Тому вирішили виїжджати. Ні інформації, ні коридорів: ні зелених, ні блакитних, ні салатових. Було просто бажання вижити, а значить треба було рухатися. Просто вранці зібралися, пострибали в машини і поїхали. І так вийшло, що 15 березня, коли ми вже почали виїжджати, ми побачили, що колони їдуть. Тобто ми були не одні: там була дуже довга колона на виїзді.

Великих труднощів у дорозі не було. При виїзді з Маріуполя ми приєдналися до колони, і вже з'явилася якась надія, впевненість у тому, що все буде добре. Коли виїхали з міста, навколо була тиша. І аж відлягло.

До Запоріжжя ми їхали добу. Залишилися на дві доби у Запоріжжі, щоб видихнути, викупатися після двадцятиденного перебування у підвалах без води, без світла, без газу. Потім продовжили свій шлях. 

Тепер у мене є робота, але вона тимчасова. 

Поки не маю бачення свого майбутнього. Тільки одна велика надія - на визволення нашого міста. Є величезне бажання повернутися додому. Хочемо, щоб Маріуполь деокупували і він повернувся в Україну, додому. 

Я дуже рада, що мене під час перебування в Маріуполі оточували дуже гарні люди. Ми не впали духом, не зламались. Була впевненість, що все буде добре, що ми всі будемо живі, ми виберемося.