Нікітіна Анна, учениця 10 класу Пархомівського ліцею Краснокутської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колісник Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

Четвер. Ранок. Я прокинулась з гарним настроєм, збиралася до школи. Аж раптом мені кажуть: “ Ти де? Війна розпочалась “. З п'ятої ранку було чути вибухи в Охтирці. Було лячно, все палахкотіло, і ми зрозуміли, що прийшов жахливий час.. 24 лютого 2022 року ми не пішли в школу:”Лишаймося вдома задля безпеки”. І починаються дзвінки, турбота близьких, страх.

Сповістили, що о 14:00 на наше село буде напад. Це налякало нас, виявилось - дезінформація. Ми не розуміли, що робити, як діяти. Але це згуртувало всіх. І так цілу добу, як «на ножах». Ми не спали всю ніч.

День 2. Теж страшно, але дещо звичніше. Весь день ми сиділи разом і чули вибухи, прислухалися, що твориться, як діяти. Нарешті, я  змогла заснути. Та не довго. Ранок третього дня, ми всі прокинулися від вибухів і побігли в льох, ховатися. Повернулись в дім, минуло. Вибухи все сильніші, шибки дзебенять.

Постійно бігаємо в сховище і назад. Всі речі ми перемістили туди. Пам’ятаю, 25.02 по нашій трасі їздили БТР, танки та військові авто. Здається, наші. Гуркіт був шалений. І раз за разом, новини. Вбивають невинних людей, тварин. Розпочалася весна. Не було тої радості. Весь час ми спали в одязі, щоб бігти, ховатися.

Продуктів в магазині немає, прилавки бідні. Замість хлібу - сухі хлібці. Погано спалося, і постійна картина така: вікна дзебенять, чути свист ракет, шум, вибухи, літаки. Моя бабуся виходила на вулицю, аж раптом летить літак, діватися ніде, звук був безмежно гучним, вона стала, закрила вуха. Коліна двигтять.

Або, ще одна безсонна ніч, як збили ракету, вранці знайшли її уламки в полі. Страх від того звуку був великим. Здавалося, серце завмерло.

В травні ми вирішили зустрітися з подругами. Сидівши за столиком, над нами пролетіло два літаки, і так низько… Ми думали - кінець. Мабуть, то наші. Дзвінки від батьків, всі турбуються, безвихідь… Літо, начебто легше. Охтирка звільнена, вибухів менше. Є продукти.

“Ми живі?”, - задавала собі питання. І вже на цьому етапі в мене було усвідомлення.

Ми всі стали більше дорожити одне одним, турбуватися про життя, боятися смерті. Тепер, коли чули якесь торохкотіння - боялися. Наприклад, їде фура, грюкає на ямах. А здається - вибух. І так постійно. Осінь, дистанційне навчання, початок. І весь рік ми зашугані від війни, навчалися. Живемо. Приходить літо 2023 року. Я їду в Тростянець(деокуповане місто) . І дорогою жахаюсь, скільки руїн, вирв, розбомблені будівлі, в моєму серці панувало занепокоєння. Адже до війни я сиділа в кафе, ходила парками, до круглого двору, а тепер тут руїни, навіть підійти страшно до них.  В самому місті, відчуваєш себе наче після апокаліпсису.

Шкода людей, що жили там. З розповідей бабусі, на неї наставляли автомат, під час окупації не було їжі, життя зупинилося. Коли чуєш таке - сльози йдуть самі по собі. Страх, переживання, біль…

І зараз, дивлячись на це все приходить усвідомлення, розумієш, який великий життєвий урок нам принесла війна. Тепер ми цінуємо кожну хвилину, розуміємо, що завтра може й не настати. Знаємо цінність мирного життя, шануємо свою культуру та мову. Відчули справжній жах війни. Ми стали по-справжньому дорожити рідними, часом, і тим, що ми можемо бачити, ходити, сприймати цей світ. Тим, що ми є тут! Всі свої емоції та переживання я викладаю на папері, бо тяжко жити в умовах війни. Ось моя історія. Хочу жити!

Земля горить, палає, квилить,

І в мороці завмерли всі серця.

Мале дитя від страху скиглить,

Просить допомоги у Творця!

Вікна - дзебенять чимдуж,

І страхом наповнились очі.

Сліз, цілих тут калюж.

Вилили ми цілі ночі.

Тягар несемо, хочем жити!

Іти собі спокійно в майбуття!

Без думок кудись летіти.

Та немає вороття…

То смертний час, що буде скоро?

Чи винесемо увесь біль?!

Така війна, іде суворо,

Мир - єдина моя ціль!