Брік Єлізавєта, 10-б клас, ліцей інформаційних технологій № 79 імені Бориса Патона Печерського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Йолкіна Людмила Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Не спиться, хоч надворі вже глибока ніч. Примружую повіки, та не допомагає. Сон не йде. Навкруги пітьма, чорнота. В ній ховаються речі, а у прямокутних вікнах не видно саду, ставка, далекого лісу, лише на темному небі цяточки зірок.

Тривожні думки наповнюють  свідомість, адже вже тисячу днів живемо в жорстоких обіймах війни, яку нав’язала нам «старша сестра», сусідня Росія. Але чому «старша сестра»? Адже,

Київська Русь вже була могутньою і величною державою, ні про Росію, ні про Московію, що з’явились серед лісових хащів та боліт, навіть і гадки не було.

Це вже значно пізніше Московія стала Росією, вкравши у нас цю красиву назву, ставши нашою сусідкою і загрозою на століття.

Пам’ятаю той страшний ранок 24 лютого 2022 року, який розбудив мене, мою родину, усіх киян і всю Україну страшною звісткою. Війна!!! Ми всі заціпеніли від болю і страху, а я почувала себе як надірвана струна. За що, чому?! Адже ми були такі щасливі! А як же мої мрії і плани? Мама, як могла, втішала мене. А в голові чомусь раптово почали роїтися слова: «Чорний ворон, не кружляй над нами, не віщуй нещастя і біди».

Та навіщував ворог біду: тисячу днів  тому рашистський солдат переступив межі нашої держави, несучи на квітучу землю України насилля, вбивства, пожежі, стираючи з лиця землі села і міста, знищуючи школи й лікарні, пологові будинки, музеї й театри, житло громадян, заводи й фабрики, електростанції, греблі ГЕС, порти й вокзали.

Тисячу днів насильства, наруги, звірств. Свідки цього – Буча і Маріуполь, Харків і Херсон, Суми й Одеса, Запоріжжя й Полтава, і …

А скільки похоронок, скільки полонених, скільки материнських сліз і горя, скільки нахабно викрадених і вивезених в Росію українських дітей,  скільки евакуйованих, емігрованих за кордон. Виїздили подалі від війни і ми з мамою. Майже рік проживали в Болгарії, і вже рік, як повернулися до себе на Батьківщину, але не в Київ.

Серце обливається кров’ю, коли проходжу мимо місцевих цвинтарів і бачу, як розвіваються жовто-блакитні стяги на могилах Героїв, що загинули захищаючи мене, свою сім’ю, всю Україну від ненависних рашистів.

Відразу, з самого початку війни, стали на захист своєї неньки-України випускники мого Ліцею.

Це Кирило Сєвєров. Усі називали його Сєвєр. Він не був, що називається «легкою, зручною» дитиною… Надзвичайно непосидючий, активний, іноді неслухняний… Але дуже добрий і великодушний. У нього завжди було багато друзів, з якими він проводив час не лише в школі. Поруч із ним ніколи не було спокійно, але завжди було яскраво і весело.

Після загибелі Кирила його друг написав: «Ти завжди виблискував, немов північний сніг… Яскравішої людини я не знав…

Ти назавжди залишився в моєму серці таким, як ти мріяв – молодим, красивим, коханим і закоханим…»  Таким Кирило назавжди залишиться в нашій пам’яті.

Це Гаркавко Ярослав – випускник Ліцею 2013 року, який з перших днів навчання був постійним, незмінним лідером. Найкращий у навчанні, у спортивних змаганнях, найкращий ведучий шкільних заходів, переможець районних олімпіад, лідер учнівського самоврядування. Шкільна  сцена стала сходинкою до кар’єри артиста. Цвіт нації! Гордість Ліцею! Та нові перспективи, мрії й плани на майбутнє обірвала війна. До рідного міста Ярослав повернувся на «щиті».  Ми завжди пам’ятатимемо нашого Героя – щирого, розумного, талановитого, товариського хлопчика з добрим і відкритим серцем.

Врешті-решт війна закінчиться, прийде жадана перемога, відбудуємо Україну як величний храм! І постане вона вільною і незалежною,  а потім гордо й величаво засяє на увесь світ.