Красніков Андрій, учень 9-А класу МГ №6, м. Миколаїв
Вчитель, що надихнув на написання есе: Крапчіна Надія Сергіївна

"Війна. Моя історія"

Бувають дні, які пам’ятаєш похвилинно. Прокинувшись під звуки «хлопавок» 24 лютого 2022 року, ми ще не усвідомлювали, що почалась війна. Схвильовано увімкнувши телевізор, я був приголомшений випуском новин із зверненням Путіна, який заявив про початок “спеціальної операції”. Цього дня ми всі опинились у новій реальності. Здавалося, що кожен громадянин морально був готовим до опору і захисту країни. Та кожен також відчував на собі вплив цієї ніби спотвореної дійсності. На жаль, для декого це мало катастрофічні наслідки, а для когось 24 лютого стало початком нового життя. Тому я хочу поділитися власною історією.

Страшні звістки про окупацію сусіднього Херсону вражали, а загарбники тим часом прямували до Миколаєва. Продукти на полицях магазинів закінчувались, на заправках зібралися кілометрові черги. Ніхто не знав, що буде далі. Тоді з’явились побоювання, що, прокинувшись одного ранку, можна опинитися під ворожим прапором. Рідне місто готувалось дати відсіч окупантам, активно зводились оборонні споруди. Із заходом сонця можна було чути нескінченні звуки вибухів снарядів, тип яких містяни згодом навчились розрізняти за дзвінкістю й гучністю. Цілодобовий перегляд новин у соцмережах став невід'ємною частиною життя. Перші підбиті ворожі танки на проспекті Центральному, понівечені від артилерії будівлі посилювали відчуття невідворотності найгіршого.

У той час я вперше почув прізвище Кім у новому значенні. З початком повномасштабного вторгнення голова Миколаївської ОВА став майже національною легендою.

Соціальні мережі заполонили меми за його участю, а кожне нове відеозвернення додавало позитиву в незвичне для нас воєнне буття. Віра у наших військових була непохитною: біля військкоматів зібралися черги, створювалися підрозділи ТРО, організовувалися волонтерські штаби. Людям необхідно було відчути свою корисність у спільній справі, щоб не замкнутися у собі та не впасти у відчай.

Після масованого обстрілу Миколаєва 7 березня, у зв’язку із реальною загрозою підриву мостів задля стримування просування ворога півднем, моєю родиною було прийняте рішення виїжджати з міста. Дорога була складною та ніби безкінечною - суцільний потік автівок, який переривався тільки блокпостами та військовими колонами. Мерзенна погода огортала сумом. Цей тяжкий шлях ставив під сумнів можливість повернення до рідного міста, до своєї домівки хоч коли-небудь.

Нарешті ми оселилися в невеличкому будиночку у смт Вишнівець на Тернопільщині. До спокійного життя я звик швидко. Активне дозвілля: відвідування Вишнівецького палацу, прогулянки лісом та старим кар’єром, дарували відчуття спокою і нереальності війни. Мабуть, тому моя родина все ж повернулась до Миколаєва. Повернулась до жахливої дійсності міста під обстрілами…

Не витримавши постійного відчуття тривоги від потужних вибухів щоночі, ми знов вимушені були збиратися у довгу путь. Цього разу я попрямував до міста Рені, що на Одещині. Але їхати треба було через Молдову, тому подорож виявилась вкрай виснажливою. І знов спокій, такий парадоксальний в нашій воєнній реальності. Літня спека, рибалка, ігри на ноутбуці та спілкування з друзями за кордоном - рутинне життя.

Першого вересня відновився освітній процес. Цей новий навчальний рік був незвичайним та складним. З приходом холодів росіяни розпочали завдавати ударів по критичній інфраструктурі. Графік життя почав вибудовуватись згідно з планом відключення світла. Немає світла, тож можна поспати або погуляти, а уроки зачекають до появи електрики. Тоді зрозумів, що важливо не втратити самоконтроль, коли манія грати в комп’ютерні ігри, занурюючись в інші, контрольовані тобою світи, вища за бажання виконувати домашні завдання.

Після звільнення Херсону, напередодні Різдва, я повернувся до Миколаєва з надією, що життя у прифронтовому місті стало спокійнішим. Та вся Україна продовжує страждати від ракетних ударів нелюдів, але ми не здаємося і віримо в перемогу. Зрештою, Миколаїв вистояв завдяки нашим янголам-охоронцям у пікселі, які щодня боронять терени України. Завдяки нашим волонтерам, медикам і комунальникам, усім тим, хто невпинно працює заради добра. Тільки завдяки ним я можу жити у рідному місті-герої Миколаєві під синьо-жовтим прапором з упевненістю, що наша воля та єдність ведуть нас до світлого майбутнього – до сильної і незалежної України.