«Війна нас розвела по різні боки барикад»

Мені, як і багатьом мешканцям Донбасу, через військові дії довелося залишити свій будинок. Я — корінна донеччанка. У Донецьку прожила 27 років. Точніше, мені виповнилося 28, і за тиждень я виїхала до Києва. Це було 6 червня 2014 року.

Мирне життя згадую безтурботним, веселим періодом. Дитячий садок, школа № 1 на бульварі Пушкіна, національний університет і навчання на історичному факультеті, червоний диплом і робота на ТРК «Донбас». Навесні 2014-го я була в гущі подій.

Ми з моїм другом Андрієм (ім’я змінено, - прим. ред.) були знайомі ще з дитинства. Пізніше стали зустрічатися. Кохали один одного. Але війна нас розвела по різні боки барикад. Я була за Україну, а він із початку бойових дій став військовим кореспондентом іншого боку. Ми спілкувалися, не торкаючись політики, але я розуміла, що не хочу залишатися в цьому місті, хоча бойових дій як таких ще не було. Так співпало, що саме тоді мені запропонували роботу в Києві, і я без вагань погодилася. Я, звичайно, підозрювала, що їду надовго, але не думала, що назавжди.

8 лютого 2015 року він був смертельно поранений осколком від снаряда, випущеного з «Граду». Я їздила на поховання до Луганської області.

Благо, тоді ще не було перепусток. Як їхала туди – не пам’ятаю, голова, немов у тумані. А от повертатися було страшно, коли я «протверезила», я побачила справжню війну.

Після похорону я заїхала ненадовго додому, побачилася з рідними. А коли їхала, моя вулиця піддалася обстрілу. Тоді ж у Дебальцевому велися активні бойові дії.

Раніше по роботі з «Театром переселенця» я дуже часто, десь раз на місяць, їздила на Донбас. Але на територію, підконтрольну Україні.

Удома була тільки один раз. Дуже сумую, там залишився тато. Чесно зізнаюся, дуже боюся туди їхати. Хочу, дуже хочу, але боюся.

Я вже відчуваю себе киянкою, правда, з тих, що «понаїхали». З’їздити в Донецьк, провідати родичів, друзів, прогулятися улюбленими місцями дуже хочу. Але жити там не зможу.