До війни я жив у Донецькій області, у селі під Дружківкою. Займався сільським господарством. Корови були. Це вже коли на пенсію вийшов. До цього працював на глинах комірником. Жив звичайним життям.

Коли розпочалася повномасштабна війна, ми були в Дружківці. Якраз восени ми там купили квартиру. Встигли перезимувати, і ось почалося. 

Тяжко все це переживати. Ніхто не думав, що буде війна. Отримували пенсію, сподівалися спокійно зустріти старість. А тут таке лихо.

Вирішили виїжджати, коли Дружківку почали обстрілювати, а потім ще й у Краматорську на вокзалі був приліт ракети, скільки мирних людей загинуло! Ситуація погіршувалася. Моя дружина з інвалідністю. Чоловік її сестри лежачий. Тяжко було прийняти рішення, але довелося виїжджати. Залишили квартиру, дім у Дружківці. І на даний момент живемо в Кривому Розі. У нас тут родичі. 

В Дружківці все у нас було. Діти порозліталися, ми сподівалися з дружиною прожити старість спокійно. Все було поряд: магазини, аптеки. Пенсії, звісно, у нас невеликі були, але з натяжкою нам вистачало на життя. І зараз теж вистачає. Допомогу нам тут дають. Дякуємо державі. Все добре.

Війна нашу родину згуртувала. Інакше почали думати про життя, допомагати один одному, приділяти більше уваги.

Думаю, що протягом року війна має закінчитися. Будемо сподіватися. Важливо не впадати у відчай і не зневірюватися.