Гриненко Дарина, 9 клас, Снігурівський ліцей Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюк Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зима… Я дуже люблю зиму, бо народилася взимку. У моїй пам’яті назавжди закарбувалися сонячні ранки, сімейні вечори, тихі ночі під мамину колискову і чисте яскраве прозоре вранішнє небо. Мій рідний край — це південні степи Миколаївщини, які пронизані річками, засіяні пагорбами, які от-от мають прокинутися від зимового сну, вкритися первоцвітами і нагадати усім: “ Скоро весна!”

Я люблю прокидатися зранку, бігти в садок до маминих троянд і спостерігати як народжується новий день мого щасливого дитинства. Це ритуал, який ніколи не порушую.

Сьогодні знову біжу поглянути на красу, на повні груди вдихнути чистого повітря, з любов’ю черпнути енергію рідного краю, порадіти новому дню.  Біжу така щаслива ... Ось уже і сад, і СТОП. Не бачу сонця, бачу лише як рухається чорна навала, зупиняється на пагорбі біля мого будинку, затуляючи вранішнє сонце. Воно й саме не хотіло відкривати очі, щоб не бачити того, що бачу я. Замість народження нового дня щасливого мого дитинства, перед моїми очима колони автомобілів, бронетехніки з маркуванням “ Z”, купа військових з автоматами, які приїхали на мою землю з метою “ денацифікації та демілітаризації України”.

Я кожною клітинкою свого дитячого тіла відчуваю смерть, яку вони привезли з собою.

Заклякла... Стою, ноги ніби вросли в землю, не знаю, що чекає на мене і на мою родину, моє рідне село і друзів. Мені дванадцять, звичайно я знаю про війну із книг, кіно. Сьогодні вона прийшла і до мого будинку. Тепер усе інакше... Ми з родиною покидаємо рідний дім, покидаємо усе, що надихало, що є таким до болю рідним. А ще тут я разом з мамою і жінками з села готували сніданки, обіди для добровольців, пекли смачні печива, збирали кошти на техніку та екіпіровку для наших військових. Мені ніколи не забути  того, як рано довелося подорослішати.

Тепер я усвідомила і на власні очі побачила, що війна — це смерть, руйнація, страх, жорстокість, катування, тортури, розлука...

Довгих вісім місяців нашій родині довелося блукати, тікаючи від бомб, снарядів. Ми шукали місце, щоб перечекати лихо, продовжити навчання в таких умовах, продовжити допомагати ЗСУ. Чи виникали думки покинути Україну? Ні, не було. Тут моє коріння, тут моя сила і енергія. Я навчилася виживати без світла, без води, без достатньої кількості їжі, реагувати на тривогу, вболівати за людей, які залишилися під обстрілами та на лінії вогню, навчилася витримувати біль від втрат. Я навчилася з цим жити.

Я стала стійкою, витривалою, мужньою, навчилася вчитися в екстремальних умовах.

І ось повернулася до рідного дому. Подвір’я вкрите камінням. Окупант вдарив так, що із самісіньких надер Землі вирвав серце у мого дому. Мені майже п’ятнадцять. 1000 днів війни. Озираюся на пройдений шлях і розумію: там досвід, а попереду на мене чекає світле майбутнє. Зараз я стійко триматиму стрій будівельників майбутнього України. Я знаю, що ще не раз мені доведеться почути як посеред ночі реве сирена, коли ворожа стріла летить руйнувати чиєсь злагоджене життя; ще не раз мені доведеться жахатися вибухів, бо моє село і досі “ червона зона”.

1000 днів війни. Я трималася і триматимуся задля щасливого майбутнього, щоб побачити як розквітає і міцніє моя Україна, щоб побачити посмішки на обличчях рідних людей, щоб дочекатися повернення з полону військовополонених. Я вірю війна закінчиться і ми зробимо крок у нове життя. Це — мій шлях!