Мороз Анна, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталя Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Вони промайнули так швидко. І навіть не усвідомлюєш, що це вже буде третій рік. Пам'ятаю, як 23 лютого я лежала в кімнаті, готувалась до сну, веселилась, а пізно вночі прокинулась від дивних звуків. «Що це? Невже десь на складі щось впало?». «Добре, наче перестало, лягаю спати. Бах-бах-бах!  «Що ж це? Мені страшно, де мої батьки? Вийшла на кухню. Глянула на годинник: п'ята ранку. Хтось увімкнув телевізор, новини…

Війна! По моїй Украні стріляють. Що робити? Не  знаю. Страх, розпач, паніка, тривога. Попереду — невідомість…

Збираю найнеобхідніші речі, вишукую найдорожче, щоб не залишити. Куди далі?  Біжимо в гараж, там не спали дві доби. І от нарешті їдемо в село. Усім  уже страшно, ще й бабуся вже в окупації. Один одного заспокоюємо: мовляв, усе буде добре, розберемось. Їхали в село новими незвіданими дорогами,  голове  — не по трасі. Тата й брата не забрали. У селі тихіше, але страшно спати. Чому, як тільки стає темно, мені страшно? Я не можу спати, так тривожно, так жахливо. Перший тиждень я не їла і не спала. Чи настане завтрашній день?

Пройшов місяць, другий, третій. А там і літо пробігло. Уже не так і страшно. Хочу додому, але важко. Скоро школа, треба готуватись. Та як учитися,  я не знаю.

Нарешті вдома. Звикаю до буденних турбот. Школа, навчання, нові друзі…. А в голові — спогади важкі. Чи відпустять мене вони колись? Не знаю.. Адже  це реальність, до якої і вже звикли. Тривоги, обстріли, укриття …Здається, уже не страшно, будь що буде. Країна живе і буде жити. Більш не знаю, що сказати. Тільки слава Україні і нашим героям слава!