Баличева Анна, 9 клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приходько Тетяна Тарасівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Після 24 лютого наше життя змінилося на 360 градусів, воно більше ніколи не буде як раніше. Ми тепер не можемо дивитися на рідні міста без сліз, бо в кожному є рана, яка ніколи не загоїться і буде кровоточити й відгукатися в серцях кожного. Я — з прикордонного міста Харків, дуже люблю свою батьківщину, але проїжджаючи там, Ви не зможете не відчути війну, бо майже на всіх вулицях є пошкодження будівель, а десь взагалі стирчать ворожі ракети чи уламки від них.

Мені довелось покинути Харків, в якому раніше було моє безтурботне дитинство.

Я не прокинулась о п’ятій годині, як багато хто, і спокійно спала, думаючи тільки про віршик, який ніяк не могла здати та хвилювалась, якби його не забути. А тим часом почалися атаки й перші удари по місту. Тим ранком я прокинулась тільки з думкою: «Чому я ще не в школі?», спитавши це у мами, у відповідь пролунали страшні слова: «Почалась війна», я не могла повірити в це, вважала, що таке становище на пару днів, а потім все буде добре.

Я думала, що звуки вибухів це просто салюти, хтось бавиться і все.

У другій половині дня пішли найдовші та найвпливовіші години роздумів. Мої батьки думали, куди нам їхати та чи виїжджати взагалі, в той момент я намагалась мислити позитивно, не звертати уваги на вибухи за вікном, лише чекала на відповідь, але в душі мені було важко, не хотіла покидати Харків.

«Їдемо до хрещеної» почула та трохи заспокоїлась, бо ми завжди святкували у неї сімейні свята.

Були готовими повернутися додому, сиділи та чекали на новини, так підійшла неспокійна ніч. У якомусь чаті дізналася, що о 4 ранку буде обстріл, тоді вирішила не спати, щоб всіх розбудити. Кожен звук здавався за вибух, кожна машина сприймалася за танк - в повній напрузі минула ніч, весь час не закривала очей. 25 лютого в мого тата день народження і вперше в житті ми святкували не вдома, не задували свічки та не збиралися всією родиною за столом. На наступний день в моєї рідної сестри також день народження, яке ми не змогли відсвяткувати через відстань та війну.

Далі були сильні обстріли, ми кожен вечір ходили до підвалу і з усіх вечорів мені запам’ятався один найбільше.

Приготувавши вечерю, ми сіли за стіл, через хвилин 5 почали атакувати та ми пішли до погреба, сидячи там мене охоплювала паніка й була думка, що тарілка з їжею залишиться неторканою та ми не потрапимо до неї взагалі, а потім лише буде репортаж з місця прильоту, на якому стоятиме ця тарілка вся в пилюці. Я бачила перед своїми очима цю картину кожну хвилину, секунду, на щастя, обійшлося.

Треба була їжа. Здавалося, шлях у пару метрів до магазина не мав перешкод, але коли хтось йшов туди, здіймалося пекло в домі, це був жах.

Всі дуже переживали, я в тому числі, мене поїдали жахливі думки, які лізли і лізли до голови, кожна година здавалася як чотири, кожен телефонний гудок вважався прірвою, в яку можна провалитися за невласним бажанням. Дочекавшись на них ставало легше.

Минали дні, я помічала, як перестаю бути дитиною, навіть підлітком, в мене змінилися пріоритети, цілі, бажання. Разом з цим і з’явилися нові страхи.

Війна безумовно залишила дуже важкий відбиток на мені, який залишиться на все життя. Тільки теплі спогади гріють душу під час холодної війни. Як ми ходили до школи, відверто кажучи, тоді я хотіла залишитися вдома та не знаходитися в шкільному середовищі, але зараз віддала би за це все. Як ми всією великою родиною збиралася на дачі та раділи від душі. Як ми просто жили раніше.