Смолка Єлизавета, 16 років, учениця КЗО «НВК №120» ДМР, м. Дніпро

Вчителька - Удовиченко Вікторія Іллівна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Що таке війна? То є страх, який паралізує до кісток. То є відчай і пекуча з голови до ніг біль, яка, здається, вже пустила коріння в душі. Це є довгі засинання, бо всередині танцюють язики полум’я вічної тривоги і суму, нестерпного суму за минулим. В решті решт, війна – це випробування, яке вичерпує будь-які життеві сили, але не може вичерпати людяність з великого серця українського народу. Серця, яке кровоточить від безлічі болісних ран кожного дня за тих, кого торкнулася рука смерті і війни, за тих, хто втратив найважливе у своєму житті.

Початок війни, хоч і був найсильнішим ударом у моєму житті, але усвідомлення всього приходить лиш згодом. Воно настає тільки тоді, коли в голові здуваються усі повітряні побудови. Мабуть, сильніше удару від рук війни, може бути тільки той, коли ти втрачаєш останню надію. Коли в тобі гасне останнє джерело світла і кімната заповняється поглинаючою тебе пітьмою. Спочатку тобою володіє оця важка рука страху, яка міцно тримає тебе за горло і не відпускає навіть вночі.

А днем тебе не покидають жахливі думки і тривоги, які, здається, з’являються прямо з бетонних стін, прориваючи шпалери і тягнучі свої чорні шиповані руки.

І ти відчуваєш себе маленькою і беззахисною комахою, яка здатна тільки заплющити очі і сховатися десь під шаром пилу. Моя кімната заповнилася тією пітьмою аж у березні, коли вікна затремтіли від потужної ударної хвилі, а у стрічці новин вперше з’явилися кадри геноциду у Бучі, Ірпіні та інших містах України.

І хочеться кричати і бити ті кляті стіни, бо ти є маленька людина. Крик той відчайдушний і сповнений жалю. Крик той відчує кожна клітина тіла, а зовні ніхто навіть не помітить, яка нестерпно велика пожежа всередині тебе.

Двадцять четверте лютого – ніч, яка не минає.

Не бачучи ні весни, ні літа, ти проживаєш життя ніби отой сліпець, який вже не має жодної надії на повернення променю світла, йому залишається лиш змиритися зі своєю долею. Ніби сліпець, який вже втратив надії побачити хоч щось, йому залишається лиш утримати у своїй голові теплі спогади про життя до того, як він втратив зір. До того, як ми втратили мир і наші останні промені світла.

В цей день моя родина була нібито на гілках. Ніби у наш дім вірвався жахливий імлистий вітер, який одразу забрався у душі кожного і зробив їх такими ж імлистими і сірими, як він сам. Ніби і квартира наша стала сірою, а по стінах почали злазити шпалери, підлога під ногами і стеля над головою стали обвалюватися кудись у прірву. І ти тримаєшся за щось так міцно, як можеш, і сльози котяться по твоїм рукам і падають у прірву.

Єдине що витягує тебе і ставить на ноги – родина, де кожен так само наляканий як і ти.

Ти не на самоті, ти не сам борешся з цим поглинаючим страхом, ти в решті решт в однієї лодці з усіма, де кожний намагається триматися, навіть якщо лодку вашу штовхає у різні сторони шторм. Навіть якщо вона ось - ось і затоне.

Коли мені було близько п’яти років, у мене була одна знайома жінка похилого віку, яка почала втрачати здоровий глузд, але не втратила спогадів про своє дитинство під час Другої світової війни. Вона тримала своїми тонкими і жилистими руками мої, пригощала цукерками і починала свою розповідь тримтячим голосом. А я завжди з повагою слухала ту болісну для неї фразу: «Я не цінувала мирне небо, а потім вже було пізно. Я буду засинати з надією, що тобі ніколи не доведеться поглянути в очі війни».