До війни Яна працювала маляром-штукатуром і робила своє місто кращим та комфортнішим. Тому їй особливо боляче бачити, як місто руйнують обстріли

Я зі Слов’янска, але мешкаю за містом, і там було більш безпечно. У центрі було дуже складно. Я живу з мамою та дитиною, і для дитини це було дуже тривожно. Був у сина страх. Ми це бачили ще з 2014 року і маємо певне уявлення, але тоді син був ще маленький. Зараз йому 11 років, він усе розуміє, і йому страшно. Ми виїжджали у Львівську область, у місто Рава-Руська, бо там безпечно. Але нас тягнуло додому, тому ми наприкінці літа повернулися в Слов’янськ і живемо тут. Будинок цілий, і в нас уся надія - на наших воїнів. Ми дуже їм вдячні за все і сподіваємось, що буде ще краще. 

Ми ж не знали, наскільки все це затягнеться. Багато рідних залишилося, друзів. Вони не виїжджали з міста, і ми постійно тримали зв'язок із ними, спостерігали, що в Слов’янську робиться. До війни я працювала малярем-штукатуром, і ми все відновлювали: школи, лікарні. Усе так гарно було. І коли таке почалось, ми були шоковані, бо наша праця була змарнована. І знову гатять ці орки. Це дуже сумно.

Нам допомагали, у нас усе було. Ми навіть не встигли скористатися допомогою  - віддавали родичам і знайомим, коли виїжджали. У Раві-Руській нам теж гарно допомагали і наші люди, і поляки. Це місто на кордоні з Польщею, і тому поляки все нам у гуртожиток привозили, навіть холодильники і машини пральні. Нам гріх скаржитись, у нас усе було.

Вразило те, що там люди дуже добрі: підтримували, розуміли. Вони не бачили такого жаху, який на Донбасі коїться, але дуже все розуміли. Ми не просили, але люди самі приходили й допомагали. 

А наші люди розповідали, що українські військові діляться усім, що в них є. Вони і бабусі допомагають, і дитині. Мене вразило, що дитині солодощі давали, тому що вони розуміють, що дітям теж складно. Коли похолодало і наші малі гуляли, то військовий моєму сину привіз курточку зимову. Це мене розчулило до сліз. Їм самим холодно в окопах, коли вони на виїздах, а він так про дитину потурбувався. Я не знаю, де того військового шукати, хто він такий і де вони стоять. Але він моєму малому і ще парі хлопчиків привіз курточки теплі. 

Я думаю, наше життя зміниться в кращий бік. Ми всі тут чекаємо на швидку перемогу і мріємо, що будемо ще з більшою силою все відновлювати, щоб місто знову стало красивим. Я думаю, що завдяки тому, як згуртувалися зараз усі області і всі наші українці, навіть ті, що повертаються з-за кордону, то ми будемо всі разом усе відновлювати. І велика подяка нашим воїнам, бо це дуже видатні люди. Ми, жителі Донецької області, не падаємо духом. Навпаки, війна згуртувала дуже сильно. 

Я думаю, що війна закінчиться в наступному році. Можливо, весною. Багато хто так говорить, і ми сподіваємось, що так і буде. Станеться диво – і війна різко закінчиться. 

Думаю, що буде нормальне майбутнє. З’являться робочі місця. Нормальне навчання у дітей відновиться, бо цього дуже не вистачає. Якщо дітки десь і ходять до школи, то в нас тут не ходять. І всі діти з нетерпінням чекають цієї можливості. Буде школа і робота. Буде все тільки позитивне і тільки найкраще. Ми цього дуже чекаємо. Будемо цінувати те, що є, бо в нас дуже гарна країна і дуже гарний народ. Ми не падаємо духом.