Жили ми в селі у Бахмутському районі, займались городом, худобою. Про початок війни з телевізора дізналися. Почалось усе зимою, в лютому, а до нас вже дійшло літом. Перші прильоти вдома пошкодили гараж, душ і дерева, вікна і двері повилітали, в хаті в кухні, в сараї. Ставало все гірше і гірше, так що довелось тікати.

Останнім часом, як наші були ще в селі, то ні гуманітарок, нічого громада не давала. Волонтери приїжджали, в рюкзаках приносили. Одне одному допомагали, ділились, чим могли, з військовими ділились. Ми їм - молока, а вони нам - якісь інші продукти.

Я виїжджала з волонтерами рік назад. А маму з родичами вже військові вивозили, і то - по темному. 

Зараз я живу у Кіровоградській області. Нашого села вже майже немає. Всі в шоці від того, що відбувається. Залишились бомжами чи невідомо ким, бо чужу квартиру наймаємо, живемо. Ще спробуй щось знайти. Я своїм батькам ледь знайшла, де можна зняти хатинку. 

Важко справлятись з цим морально. Сумую за бáтьківщиною, а тут чужою себе відчуваю, в іншій області. Хоча вже нікуди буде вертатись.