Привіт, святий Миколаю!

Пише тобі крихітка Емілі. Я ще дуже маленька, мені всього лише 4 місяці. Хочу поділитися з тобою своїми думками та мріями.

Ми живемо з мамою удвох у старенькій хатинці в місті Кременчук, Полтавська область. У нас там холодно, адже щоб в хаті було тепло, мама змушена топити піч, але хатинка старенька і швидко остуджується. Навколо нас немає сусідів, а є лише завод, два кладовища та велике сміттєзвалище. Мої прогулянки на свіжому повітрі короткі та нецікаві.

Моя мама робить все можливе, щоб мені було тепло й затишно. Вона топить піч, доглядає за мною та нашим песиком. І я завжди у неї на руках.

Моя мама розповідала, як вони жили до початку війни і як все змінилося після того. Вони втратили все і мама повинна була робити важкий вибір, щоб захистити мене.

Я ще дуже маленька, але вже дуже боюся та лякаюся, як лунає повітряна тривога. Переймаю на себе хвилювання мами та плачу.

Як війна торкнулася нашої сім'ї, розповість моя мама, бо мене ще не було: "Коли почалася війна, я жила сама, вийшла на дорогу, почула звук сирени, не розуміючи, що відбувається, а навколо ні душі. Пролунав дзвінок і я почула слово "війна", я побачила дві машини, які були завантажені купою речей, в причепах, на даху, мішки з речами. І зрозуміла, що люди зараз всі сім'ями об'єднуються, хтось збирає речі і їде, не розуміючи, куди, хтось дзвонить своїм рідним і згуртовуються, і я зрозуміла, що в мене нічого немає і я одна у цьому світі...і не знаю, де знайти слова, які можуть втішити та заспокоїти.

З часом з'явився сенс життя, моя донечка. Я мріяла про щасливу родину і що от-от закінчиться війна, але цього не сталося. Тепер доводиться жити у вічному страху, що в будь який момент може трапитися щось жахливе".

Ми всі з нетерпінням чекаємо, на нашу перемогу і коли зможемо жити спокійно.