Ірина Савка | Маріуполь

"Вони йшли по воду і не поверталися"

Вже майже місяць Маріуполь – в облозі. За даними мера Вадима Бойченка, там залишаються понад 100 тисяч людей. Щодня вони борються за життя, перебуваючи в гуманітарній катастрофі, а дехто на власний ризик вирушає у важку дорогу – за кільце оточення. Ті, кому вдалося врятуватися таким чином, розповідають нам про те, що відбувається в місті. Ірина Савка, двадцятирічна маріупольчанка, поділилися пережитим під бомбардуваннями російської армії.

Вони йшли по воду і не поверталися — Ірина Савка

– Спочатку я, як і всі маріупольці, ставилася до чергового вторгнення, як до чогось звичного, бо наше місто вже страждало в 2014-му і в подальших роках від війни. Ми всі несерйозно до цього поставились. Подумали, що буде, як і раніше, лише десь постріли. І перші дні ми також вважали, що все більш-менш нормально.

Пізніше люди почали боятися, думати, що потрібно вже кудись тікати, закуповуватися продуктами. Але все одно залишалася надія, що все минеться. Адже не може бути в 21 сторіччі такої трагедії. І з кожним днем ця надія згасала. Десь близько 2 березня, коли вимкнули воду, світло, інтернет – почала зростати паніка та тривога.

Дуже багато людей виїхали в перший тиждень, коли ще була така можливість. З початком мародерства уже не було їжі та води, стало дуже страшно. З кожним днем постріли були все гучніші та ближчі. Ми не мали зв’язку. Ось в цей момент більш за все ми боялися, що будемо покинуті. Не тому, що ми думали, ось Україна нас не підтримає – а через те, що не було можливості сказати, що з нами трапилося. Нам було страшно.

Ми не могли поїхати з міста, бо не було палива, заправки не працювали. Не в усіх були машини, евакуації ніякої також не було.

Я не можу стверджувати, чому її не було... Можливо, не пропускали машини або не знали, що нас потрібно евакуювати. Факт – обіцяли, що нас врятують, але цього не сталось.

Як ми пізніше дізналися, наше місто було в кільці. Тому, як нам сказали, машини просто не пропускали. Наскільки я знаю, на сьогоднішній день також нема налагодженої евакуації з Маріуполя. Але я, як і багато інших людей, дивом змогла покинути місто. І зараз ми всі розуміємо, що в нас немає дому.

Гуманітарна катастрофа

Спочатку в усіх були запаси на якийсь час. За декілька днів почали розряджатися телефони, павербенки, не було світла. У квартирі було настільки темно, що ми просто сиділи з 5-ї години вечора кожного дня в повній темряві.

Як добували воду? Ходили на річки, кринички – і все це відбувалося під обстрілами, на свій страх та ризик. Вони йшли по воду та не поверталися, зрозуміло чому. Потім люди кип‘ятили цю воду перед власними домівками.

Ми розпалювали багаття з того, що в нас було. Це була якась макулатура, залишки матеріалів з магазинів. Робили хліб з борошна та води. Це важко назвати хлібом, але хоч щось.

У деяких людей були генератори. Але таке траплялося дуже рідко. Попри це, люди могли зарядити телефони, мати якісь джерела світла. У кого були свічки, ті їх використовували. Але власне ми намагалися їх економити, бо не розуміли, коли це все закінчиться. Можна сказати, що за допомогою природних матеріалів, нам вдавалося виживати.

Мародерство

Підходили найсміливіші та розбивали вікна та двері магазинів. А після цього заходив натовп людей та забирав усе. Кожна людина, яка була в тому місці, могла щось взяти собі.

Запасів їжі було не дуже багато.

Щодня ми переймалися, в який момент настане той день, коли нічого не буде.

Мій старший брат якимось чином знаходив знайомих, які встигли набрати їжі після грабування магазинів. Хтось віддавав їжу безкоштовно, або ми влаштовували бартер. Наприклад, у нас були медикаменти, бо моя мати працювала в аптеці, то вдома у нас завжди була велика аптечка. Відбувався такий собі обмін – ми віддавали ліки, а нам – їжу. Особисто моя сім’я не досиділа до того моменту, коли в нас закінчилися продукти. Нам дуже пощастило, бо в будинку жили ті самі люди, які розбивали магазини. І в них було дуже багато їжі та різних запасів. То ми просили або обмінювалися. Але я знаю людей, які просто ходили та збирали щось по смітниках. Хтось просто випрошував щось. Усі рятувалися по-різному.

Друзі шукали мене в списках загиблих

Спочатку ми думали, що зв’язок пропав ненадовго. З 24 лютого в нас вимикали вже світло, але це було ненадовго, на декілька годин. Думали, що цього разу буде так само. Але так не сталося. Тому спочатку ми не дуже перелякалися, але наступного дня зрозуміли, що відрізані від усього світу.

Почали спілкуватися між собою. Це було дуже важко. В таких умовах нереально фільтрувати інформацію. Бо дуже багато різних думок та чуток. Хтось каже, що окупанти вже близько. Інші – що вони далеко. Моя сім’я намагалася менше слухати про це, бо все одно нікуди вже не втекти. Ми думали, що наші знайомі вже поховали нас. Бо вони знали, що Маріуполь у небезпеці, але не знали точно, чи були ми живі. Було смішно та сумно одночасно тоді, коли я вийшла на зв’язок, бо мої друзі шукали мене в списках загиблих в Маріуполі. Я не знала, що таке взагалі існувало, хто складав ці списки, куди їх публікували.

Бомби

Обстрілі відбувалися майже постійно. В нас комендантська година була з п’ятої години вечора до шостої ранку. Зрозуміло, що після початку комендантської години обстріли посилювалися.

Моя сім’я не ховалася в бомбосховищах, бо ми живемо у панельному дев’ятиповерховому будинку, а прилеглий підвал могло б легко засипати. Це була б велика братська могила. Ми ховалися в коридорі. Там ми все облаштували на всякий випадок. На той момент, коли я виїжджала з міста, мій будинок був цілий. Хоча я не маю зв‘язку з Маріуполем, то не можу бути впевнена, що там зараз. Дуже рідко в останній тиждень іноді ловив зв’язок на останніх поверхах будівлі. У людей не було змоги навіть зарядити телефони. Тому навіть, якщо і буде зв’язок, вони не зможуть нікому подзвонити.

Зелених коридорів не існує

Ми довго не наважувалися їхати. Все-таки сподівалися, що пронесе. Пробувши в Маріуполі в таких умовах два тижні, зрозуміли, що треба їхати.

Але ми зрозуміли, що в нас немає навіть знайомих з машиною. Сусіді на той час вже набрали людей. Навіть не було кому подзвонити. Тому вирішили, якщо буде можливість, то обов’язково нею скористуємося. На щастя, 15 березня мій двоюрідний брат сказав: завтра планують їхати. Тому в нас була одна ніч на збори речей. Це не був зелений коридор. В Маріуполі не існує зелених коридорів. Приблизно 10 березня деякі люди вирішили самотужки покинути місто, потім про це почули інші, і почали активно виїжджати. Було багато випадків, коли маріупольці не змогли поїхати. Місто розбомблене, тому валяються якісь обломки, дороги засмічені, це досить небезпечно.

Взагалі, прямо перед Маріуполем не було блокпостів. До речі, на дорогах перебувало дуже багато машин. Блокпости почалися на Мангущі, там вже були російські солдати. Вони були неагресивні, спокійно до нас зверталися. Траплялися різні випадки. У когось перевіряли телефони, хтось попадав під обстріли. Особисто у мене такого не було. Були неприємні блокпости, коли я їхала вже на Запоріжжя. Там вже дуже сильно перевіряли людей. З огляду на те, що і кому ти пишеш, які фотографії робив. Дивилися руки, татуювання, навіть шию в чоловіків, аби там не було слідів від рушниці. Знаєте, коли вогнепальну зброю вішають на шию, там можуть залишатися сліди. Ми їхали на евакуаційному автобусі з Бердянська, то там перевіряли вибірково.

Я перед виїздом все почистила, бо розуміла, що ніякі фото та переписки не можуть коштувати мені життя.

Люди і їхні думки

Стільки людей, стільки думок. Хтось спокійно ставився до війни. Дехто радів, і такі люди були, попри те, що вони все бачили на власні очі. Я знаю людей, які принципово сидять вдома, вони не збираються досі нікуди їхати. Ми намагалися не концентруватися на тому, що сталося, а думати про зараз. Бо в таких умовах не можна нічого планувати та точно сказати. Ми робили вигляд, що все нормально. На вулиці намагалися говорити про буденні речі – ділилися рецептами, розповідали якісь історії з життя, намагалися жартувати. Ми розуміли, що від накручування себе не стане краще.

Чи зможуть маріупольці вийти з пекла

Я думаю, не всі зможуть. Бачила людей, які після тяжких хвороб досі не виходили на вулицю з 2 березня. Знаю тих, хто був змушений залишити батьків, бо ті не змогли вільно рухатися та не переносять поїздку далеко. Фізично не всі зможуть втекти.

З приводу міста, думаю, нічого гарного не буде. Чесно, я вже думаю, що в мене немає більше дому. І я маю звикнути до цієї думки. Я розумію, що наша країна намагатиметься відбувати місто, коли ми повернемо його під свій контроль. Але я розумію, що це буде дуже важко. Перебиті всі комунікації, збиті будівлі, всі магазині – на це піде багато часу. А Маріуполь довго ще буде «сірою зоною».

Я все-таки сподіваюсь, що ми зможемо його відбити. Наша держава наразі не може нормально підтримати військових там через те, що це просто неможливо. Місто в кільці, тому не можна підвезти ні паливо, ні їжу, ні боєприпаси – їх просто не пропускають! Навіть Червоний Хрест не пропустили. Їхні автобуси обстріляли, а склад підірвали. Мені страшно про це думати, але мені здається, що Маріуполя більше не буде.