На світанку, біля четвертої години ранку 24.02.2022 я була дома, спала, прокинулася від телефонного дзвінка сина, який і повідомив що почалося! Він розповів, що пункт перетину кордону з Кримом в Каланчаку масово обстрілюють росіяни і в Україну входять колони російської техніки.

Ми з чоловіком прийняли рішення залишитися дома, бо вважали що їхати буде дуже небезпечно, тому що ми живемо в місті Гола Пристань, Скадовського р-ну, Херсонської області.

Потім ми поїхали на заправку і в магазин за продуктами, а коли поверталися - над нашим будинком вже летіли крилаті ракети, дуже низько, з таким звуком... Тоді перший раз стало страшно!

Через пару хвилин ми побачили як в стороні аеродрому Чорнобаївка здіймаються стовпи чорного диму, а вже потім пролунали вибухи. Того ж дня вже після 18:00 перші російські БМП їздили вулицями нашого міста.

Для мене найбільшими труднощами виявилося жити в постійному страху! Орки заходили майже в кожен дім, зі зброєю, робили обшуки, перевіряли документи, не пояснюючи, що шукають. Перевіряли телефони, це було і страшно, і принизливо водночас! В один день до нашого будинку теж під'їхали великі машини з позначками «Z». З них злізли два десятки російських солдат, озброєних автоматами і почали обходити сусідів. Ми бачили це з вікон. Я пішла на кухню, підняла жалюзі, побачила спочатку величезну воєнну машину, а на ній зверху лежав солдат зі зброєю, направленою в наше вікно. Потім я зрозуміла, що він дивиться через приціл на мене! Оце був дійсно шок! Вони забирали наших громадян, били, обшукували.

Ми деякий час виходили на протести, з нашими прапорами, співали наші пісні, вимагали покинути країну. З часом це стало дуже небезпечно.

З перших днів окупації з магазинів і аптек зникли продукти і ліки, майже всі. Люди в паніці брали все, що було в наявності. Якийсь час не було хліба, бо пекарня робила на газі, а трубу газову перебили, газу по всьому місту не було.

 В той час дуже допомогли фермера, вони мололи зерно на муку, роздавали пенсіонерам і малозабезпеченим сім'ям безкоштовно і олію і крупи. Люди якось згуртувалися і допомагали... Потім росіяни почали пропускати через антонівський міст з Херсону машини з продуктами. Чергу займали з першої години ночі, щоб попасти і бодай щось купити, особливо цукор, сіль, вершкове масло, дріжджі! Черги за хлібом і молочними продуктами, це взагалі був квест. Можна було простояти три, чотири години в черзі і піти ні з чим, бо не вистачило! Я раніше бачила таке тільки в фільмах про другу світову війну.

А в червні 2023 року, після теракту на Каховській ГЕС, в наше місто прийшла велика вода, місто затопило, багато людей постраждали, зруйновано багато будинків. Наш дім теж постраждав, ми не знаємо чи зможемо відновити його.

Ми з чоловіком покинули свій дім у квітні 22 року. Ми виїхали на підконтрольну територію з молодшим сином, собакою і однією валізою на всіх. Нас зустрів в Києві старший син. Через тиждень мій чоловік пішов до військкомату і записався до лав ЗСУ, де і зараз несе службу.

Першим зворушливим моментом було побачили наш український прапор на блокпосту, коли виїхали з окупації, і обличчя наших солдатів, які нам посміхалися. Було відчуття, що ми довго десь були ув'язнені і ось – свобода. Ми дійсно відчули себе вільними!

До війни я працювала в аптеці, за фахом я фармацевт. Зараз продовжую працювати, але вже в іншій компанії і в іншому місці.

Щоразу, коли лунає сирена повітряної тривоги - це нагадування, що війна не закінчилася! У нас все життя тепер пов'язане з війною! Ми мусимо перемогти, щоб ця війна залишилася тільки в спогадах!