Юлія вірить, що війна обов’язково скінчиться нашою перемогою.

Ми з міста Оріхів, у нас сім’я з чотирьох людей: я, донька, син і чоловік. Жили стабільно, діти навчалися, ми працювали. Зараз залишилися без нічого, виїхали в Запоріжжя. З роботою дуже тяжко: чоловік – інвалід третьої групи, складно йому знайти роботу. Дітям тяжко з навчанням. Мені 40 років.

24 лютого ми були на роботі. Я працювала в дитячому будинку. Прийшов директор і сказав, що почалась війна. Якраз через нас летіли ракети на Запоріжжя - то ми вже в перший день усе відчули. Звісно, страшно було.

З їжею проблем не було - громада нам надавала гуманітарну допомогу. Велика була проблема, коли після обстрілу не було води, світла, газу. Нічого не було, а харчі були.

Ми довго сподівалися, що все закінчиться швидко. Були до Великодня вдома. А коли вже почали обстрілювати центр міста, ми виїхали.

Були евакуаційні автобуси - міська рада організувала. Тож ми зібрали деякі речі й поїхали. Спочатку жили в Запоріжжі у друзів, а потім знайшли квартиру, і тепер живемо окремо.

Я працюю в кафе, я кухар. Чоловік не може знайти роботу. Усі мої рідні воюють: племінник, син, чоловік сестри. Усі захищають нас, боронять наш спокій.

Я не знаю, коли, але знаю, що ми переможемо. Усе буде в Україні добре. Усе налагодиться. Ми все відбудуємо, повернемося у своє містечко і будемо жити ще краще. Війна показала, що ми дуже сильні й дружні.