Перше, що я пам’ятаю, – в село прилетіла ракета і односельцю хату розбило. А потім зайшли росіяни. Але вони повз пройшли.

Матеріально було дуже важко, грошей не було. Медикаментів у нас не було. Машина заїжджала в село, ми замовляли, і люди нам привозили. А продукти були свої. Ми ж у селі живемо, город свій. Вода також була, у нас свій колодязь. Світла, звичайно, не було, без нього жили. А газу у нас взагалі не було. Ми купували у людей балони. Дорого, але приходилося купувати.

Мене до сьогодні шокують вибухи.

Найприємніше за весь час - день звільнення. Наші ЗСУ заїхали в село, і всі раділи та плакали, бо нас звільнили.

Ми сім’єю були всі разом, ніхто нікуди не виїжджав. Намагалися тримати себе в руках. 

Надіємося, звісно, на краще. У мене чоловік – учасник АТО, він ховався від росіян. Зараз він у Миколаєві в частині. Надіємося, що війна скоро закінчиться.