Прохоренко Поліна

8-г клас, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Коробка Наталія Володимирівна

Війна. Моя історія

Перший день війни. Ранок. Як завжди матуся прийшла до мене, щоб розбудити. Я вже думала вставати і збиратися до школи, та тут мама каже: "Війна почалася". Я сиджу на ліжку і думаю: "Як це? Вчора ж все було нормально?!". Нічого не розуміючи, я запитую: "А школа?" Тільки потім, коли встала, то дізналася, що вночі майже в усіх містах України були вибухи, але я цього не почула.

У цей перший день війни, пам'ятаю, що тривоги були просто без кінця. Ми тільки те й встигали, що вилазити з льоху та заскакувати в нього. Так, саме заскакувати, бо як тільки починалася тривога, її випереджали вибухи. Тому нам вже просто доводилося туди стрибати.

Ми сиділи там і чули: ракета пролетіла, вибух, інша пролетіла, вибух, і так без кінця.

Так, звичайно, що в цей перший день і в магазин довелося сходити, а то раптом зачиниться все, і в нас нічого не буде навіть поїсти. Цілий день ми дивилися новини і спостерігали за кожним кроком з обох сторін цього конфлікту. Ми сподівалися, що війна закінчиться дуже скоро, можливо, за тиждень чи навіть менше.

Ось так і пройшов наш перший тиждень війни. Ми бігали то в льох, то з нього і ночували там теж. В якийсь момент ми зрозуміли, що так швидко це не закінчиться, а сидіти тут під ракетами неможливо. Ми вирішили вже наступного дня поїхати хоч кудись. Так, саме хоч кудись, бо вдома бензину майже не було, на заправках теж не було, бо тато об’їздив декілька станцій, тож ми не знали, куди зможемо доїхати.

Пам'ятаю той день... Ми беремо вже зібрані нами валізи, прощаємося з бабусею та дідусем і їдемо.

Вже коли були в дорозі, шукали в соціальних мережах варіанти, де взяти ще бензину, знайшли чоловіка, який продав нам 5 дволітрових пляшок, і таким чином ми доїхали до Дніпра, де на той час було спокійно в порівнянні з нашим містом проживання.

Спочатку ми заїхали до наших знайомих, які через своїх знайомих допомогли нам знайти квартиру на якийсь час. Ми приїхали до цієї квартири, а там вже її власниця каже: "Ну... ця квартира як мінімум півроку буде вільна. Тому можете жити..." Ми стоїмо й думаємо: "Які півроку? Та ми тут максимум на місяць..."

Так пройшло півроку, а ми все жили в тій квартирі в Дніпрі. За цей час вже і там вибухи стали регулярними, і стало не менш небезпечно, ніж у нашій Харківській області. Одного дня вибухи були настільки потужними, що будинок, у якому ми жили, весь здригався і вікна тріщали, хоча епіцентр вибуху був більше, ніж за кілометр від нього. Було дуже страшно!

Пам'ятаю той останній наш тиждень у Дніпрі. Ми були у мого дядечка в гостях. На той час він жив на шістнадцятому поверсі. Була тривога, чутно вибухи. Мій дядько якраз підійшов до вікна перевірити, що там, і побачив, як летять ракети. Було відчуття, що вони летять прямо на нас.

Ми бачили, як одна ракета за іншою летіли, бачили, як їх збивали. І тоді ми всі стояли в коридорі (бо з шістнадцятого поверху поки спустишся, вже і вбити може, а ще й підвал закритий) і думали: "Чи прокинемось ми завтра? Чи будемо живі?" Так, саме після цього дня ми вирішили поїхати за кордон.

Менше, ніж через тиждень, ми вирушили до Австрії. І досі ми з мамою тут.

Я дуже вдячна цій прекрасній країні та всім австрійцям за те, що прийняли нас, що були та є небайдужими людьми.

Зараз я навчаюся в австрійській школі, вчу мову та відкриваю нову культуру для себе. Але наша рідна Україна завжди в мене в думках.

Разом з мамою намагаємося показати нашу культуру австрійцям і організовуємо різні ярмарки та концерти. Ось навіть недавно ми влаштували ярмарок та назбирали гроші на придбання автомобіля швидкої допомоги,

який відправили нашим лікарям. І це дуже приємно, що я можу допомогти чимось своїй Україні.