Мар’їнку росіяни рівняли з землею. Мирні мешканці перечікували обстріли у підвалах. Побачивши зруйноване вщент житло, зрозуміли, що потрібно тікати

Я постійно проживала в місті Мар'їнці Донецької області. А коли почалися дуже сильні обстріли в лютому 2022 року, ми просиділи в підвалі до березня, а потім почали виходити з міста. 

В перший день війни я ще була в центрі Мар'їнки. Місто було зовсім порожнє, але крамнички працювали. Було дуже тихо: навіть не скажеш, що почалася війна. А через день-два обстріли ставали все сильнішими, а зброя – потужнішою. 

Били «Градами», а коли ми сиділи по підвалах, то нас уже й авіація обстрілювала. Ми вперше побачили, що таке російський гелікоптер. Він стріляв - горіло все. Хочеться про це забути і не згадувати ніколи, як страшний сон.

Навпроти нас жила сусідка, Шинкаренко Віра Сергіївна. Був до неї приліт, завалило її. Ми відкопували, викликали лікарів. Тоді ще їздили швидкі, забрали її. Слава Богу, жива.

Поки ми там сиділи ще місяць, то волонтери нам продукти довозили, а потім наші місцеві небайдужі хлопчики розвозили на велосипедах їжу, воду. Військові наші теж давали воду, тушонку. У нас колодязь був у дворі, і коли не дуже сильно стріляли, то ми собі діставали воду. Сусіди теж по воду приходили. 

Якось ми вилізли з підвалу, глянули – а вже наших будинків немає. Стало зрозуміло, що сидіти там нічого. Я з сусідкою вийшла, їй 76 років. Її вивела і сама вийшла з двома собачками і котиком. 

Я тоді бачила по телевізору, як один полонений росіянин розказував, що отримав наказ від командування стріляти по будинках. Оце нелюдське ставлення шокувало.

У нас у Мар'їнці заводів не було, там тільки мирні мешканці жили. І ось так розстрілювати наші будинки, руйнувати те, що ми роками наживали… На старості літ залишитися без майна – це дуже страшно. Це не люди. Я не знаю, які матері виховали російських агресорів.

Ми втекли аж на Закарпаття. Тут у мене двоюрідна сестра. Ми сіли на потяг, і нас безкоштовно сюди привезли. Сестра нас зустріла. Ми мешкали в селищі Середньому, а потім підшукали собі окреме житло.

Донька в Києві, працює. А більше в мене немає нікого. Батьки померли у 2015-16 роках, коли в нас ішла війна. Серце не витримало в обох. А я пенсіонерка. Сиджу тут. Багато тут переселенців.

Коли війна скінчиться – не знаю, але обов’язково - перемогою України. Треба зробити так, щоб цього болю більше на землі не було. Тільки перемога.

Хочеться мати якийсь куточок для себе, бо немає ж ні хати, ні майна. Мрію, щоб діти були живі та здорові й військові наші живими додому повернулися.