Ковтун Мелана, 9 клас, Академічний ліцей "Європейський"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Носенко Лариса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чому  вирішила брати участь у цьому конкурсі? Не знаю. Але я маю намір розповісти свою історію, хоч вона й не буде якоюсь неймовірно приголомшливою. У 2022 році я, як і інші, була звичайним підлітком. Той день пам’ятаю чітко. Прокинулась, аби збиратися в школу. І тоді я побачила, що моя мама дивиться новини, а це ніколи не було їй притаманно.

«Війна почалася», - це були перші слова від мами того ранку. У мене всередині ніби впали всі нутрощі. Я сподівалася, що це не є правдою, що це все сон або якийсь злий жарт.

Було дуже страшно кожного дня. Я жила у страху втратити близьких мені людей, моїх домашніх тварин та дім. Перші дві тривоги ми ховалися до підвалу в наших сусідів. Моя бабуся, мамина мама, жила перші кілька місяців війни з нами, бо мої батьки пішли в територіальну оборону, аби захистити мене з моїм молодшим братом та наше село. Коли всі зрозуміли, що для нас усіх немає небезпеки і ворог не дійде сюди, то територіальну оборону розпустили.

Я пам’ятаю всі ті рази, коли щось все ж таки прилітало до нас сюди, коли збили ракету, яка впала в річку. Я з ще двома своїми друзями сиділа й грала в гру на вулиці. Від звуку ми всі троє підстрибнули і майже попадали.

Я злякалася за своїх родичів. Почала дзвонити татові і бабусям. Але що найбільше мене шокувало, що ніхто в місті не чув нічого. Анічичирк. Досі пам’ятаю, як через моє село в бік столиці пролетіла крилата ракета. Я чула свист. Тоді мої нутрощі нібито впали. Це був справді той момент, коли все життя пробігло перед очима. Коли стало тихо, то ми вийшли на вулицю, як і сусіди. Один із них сказав, що то була крилата ракета. Був ще один випадок, коли я теж не на сміх перелякалась. Звичайний день, я сиджу собі на дистанційному уроці.

Як досі пам’ятаю, що це була українська література. І тут, звідки не візьмись, гучний вибух. Тоді жахливо затрясся дім. Мої собаки почали голосно гавкати. Дім хитався ще кілька хвилин.

Тоді була вдома сама: тато на роботі, мама поїхала відвозити мого молодшого брата в школу. Я вибігла на вулицю з наміром зрозуміти, що взагалі відбувається. Але побачила це – величезний вогонь десь у полі за будинками. Він точно був більшим за сотню метрів. Телефонувала мамі спочатку, а потім мені подзвонила подруга. І каже: «Там так гарно горить». Якби не вона, я б тоді точно все волосся на голові здерла б від паніки. Як виявилося, то просто розгерметизувалася труба з газом. Цю подію я точно на все життя запам’ятала тоді.

Але травмою (якщо це справді можна так назвати і це не буде перебільшенням) стало те коли на газопровід полетіли шахеди. Я бачила вибух, відчула на собі ударну хвилю. Так лячно мені ще не було ніколи.

Хіба що через попередню ситуацію. Було справді лячно. Я собі повторювала, що ще не хочу прощатися зі своїм життям, бо ще стільки всього не зробила. Що не хочу прощатися зі своєю сім’єю й домашніми тваринками, з будинком, про який мріяла з дитинства, з тими всіма речами, які мені належать. Коли ми були в сусідів у підвалі, я дуже заздрила другу, який дуже спокійно себе поводив. Мені б так. У той день я не спала всю ніч через страх, що знову прилетить. Наступної ночі теж погано спала.. Дуже боялася..

Найболючишими моментами стали дві дати - 13.04.23 та 24.06.24. Тоді я втратила своїх кота та собаку.

Але незважаючи ні на що, продовжую жити та мріяти, що рано чи пізно все буде добре, що ми переможемо в цій війні, що я зможу жити без страху померти в будь-який момент.