Линник Олеся, 11 клас, Комунальний заклад  "Харківський ліцей № 14 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мороз Наталія Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усього чотирнадцять років свого життя я жила, як звичайний безтурботний підліток. Кожен мій день був наповнений родинним теплом, сміхом друзів і звичайними прогулянками містом. Незважаючи на виснажливі шкільні дні, я насолоджувалася моментом, коли була на порозі підліткового життя. Однак одна страшна мить все змінила. 

Несподівано почалася тривожна війна. Зараз мені шістнадцять, я дуже рада, що вижила.

Сьогодні всім так важко сприймати війну в країні, всі вірили і досі вірять, що зовсім скоро цей жах закінчиться, що це був лише страшний сон, який нікому не побажаєш. Наразі це триває для всіх жителів України вже 1000 днів. Попри біль і страх, які наповнюють наше сіре життя, ми намагаємося зберегти відчуття мужності, бо це дух українського народу.

Однак для кожного в серцях залишається нестерпне запитання: «Чому ми повинні терпіти таке жахливе випробування?»

Перші дні мого життя у війні почалися холодним зимовим ранком. Це був жахливий світанок, коли замість сонця, що сходить за обрієм, відчувалося дихання смерті. Не холодні пориви за вікном, не м'яке топтання моєї дуже голодної кішки чи несподіваний дзвін будильника до школи розбудив нас із родиною, а пронизливі звуки початку війни. Останні щасливі дні були наповнені реалістичними планами, які зруйнувалися. Відчуття страху й тривоги ні на мить нас не покидали, коли ми з родиною дуже швидко збирали свої речі холодного зимового дня через паніку за нашу безпеку.

Просидівши в сирому й темному підвалі нашого будинку протягом чотирьох днів, я зіштовхнулася із частиною справжнього пекла.

У ньому знаходилися люди із сусідніх домівок і навіть сусідніх вулиць, щоб перечекати ці страшні дні. Я все ще чітко пам’ятаю ту нереальну суміш емоцій, яка охоплювала нас щоразу, коли звуки пострілів розривали глуху тишу, змушуючи всіх замовкати в очікуванні чогось. Кожен із нас постійно молився, сподіваючись, що ракети й бомби не пошкодять наші домівки та не вб’ють невинних дітей, які очікують спокою в підвалах.

Було дуже боляче спостерігати, як маленькі дітки, замість спати на своїх м'яких ліжечках, лежали на холодній і сирій землі, накритій звичайними зимовими куртками. 

Я була впевнена, що ніколи не покину рідний дім. Але просидівши два тижні під неспокійним небом, ми виїхали. Покидаючи рідні місця, зрозуміла, що найголовніше у житті - сім’я, друзі, щоб твій будинок був цілий, щоб країну не розривали на частини, а життя було спокійним, як мирне нічне небо. За тривалу війну встигли відвідати декілька міст України, доки не зупинилися в центральній її частині. Ми, зрештою, вирішили, що так буде краще, оскільки йшла війна, і хвилювалися за своє життя. 

Незважаючи на жахливу ситуацію, цей період дозволив мені пізнати різноманітність культури та діалекти міст, в яких я жила.            

Під час війни я прагну більше підтримувати свою родину, особливо молодшу сестру, проводячи з нею увесь вільний час. Мене ж підтримує сім’я, домашній улюбленець та власне хобі. З ними я почуваю себе добре та продовжую вірити в найкраще: кінець страшної війни і щасливу долю України. 

На сьогодні вже 1000 днів кожен українець відчуває тиск війни.

Однак, попри величезні страждання, важливо не забувати вірити у світле майбутнє країни й цінувати кожну мить свого життя. Також увесь народ висловлює велику вдячність мужнім воїнам, які захищають нас та наше життя. З вірою до перемоги!