Олена Андріївна вісім місяців провела в окупованому селі Запорізької області. За цей час вона побачила все, на що здатні російські окупаційні війська.  

Мені 58 років. Я була медичним працівником, вже вийшла на пенсію за вислугою років. Жила в селищі Михайлівка Запорізької області. У мене є син, невістка і внук. Вони живуть у Запоріжжі. Я витримала вісім місяців окупації, а потім знайшла перевізника і приїхала до сина. Коли я виїжджала, мій будинок ще був цілий, а зараз – не знаю, в якому він стані.

Найбільші труднощі – психологічні. Неприємно було бачити ворожі танки і військових з автоматами на вулицях міста, снайперів на дахах будинків.

Росіяни вважають, що прийшли нас визволяти. Я досі не збагну, від чого. Я бачила, як окупанти поцілили снарядом з танка прямо в хату. Вона повністю вигоріла.

Поки я ще жила в селищі, то всі комунікації у нас були. Лише в червні зник газ, бо перебили газопровід. Їжу я готувала на електричній плитці. Виїхала у вересні, бо довго не могла знайти перевізника. Потім знайшла, хоча й задорого.

Найбільше дратувало під час евакуації, як російські військові перевіряли речі. Вони нахабно рилися в сумках, все перекидали.

Страшно було їхати через сіру зону. Я заспокоїлася тільки тоді, як побачила українські блокпости. Там мене не перевіряли.

Я вже три місяці живу в Запоріжжі. Мені вже краще, немає колишньої пригніченості. Тут я почуваюся вільною. Ходжу, де хочу, а в окупованому селі не могла собі цього дозволити.

Думаю, що війна закінчиться не раніше наступного літа. Сподіваюся, що мій будинок вціліє і я зможу його провідати. Після війни я не повернуся в Михайлівку назовсім, бо більше не хочу жити одна. Це дуже складно. Хочу бути поряд з сином та його сім’єю, хочу відчувати їхню підтримку.