Я жила з родиною у Маріуполі. Після початку війни з батьками переїхала до сестри. Потім виїхала до села. Обстріли були. Бойові дії були активними. Я бігала по вулиці повз тіла людей та думала лише про те, аби не опинитись на їхньому місці. Я боялась літаків, які скидали бомби.

Рік я прожила в окупації через хворого тата. За свій кошт ми їздили до Донецька, де надавали хоч якусь допомогу. 

Мені довелось пройти фільтрацію. Черги були величезні. Дехто там стояв по декілька днів. Тато моєї подруги не витримав натиску - після фільтрація у нього стався серцевий напад, через що він помер. 

Виїжджала я через Росію, Латвію та Польщу. Зараз залишаюсь в Україні і нікуди не хочу виїжджати. 

Батьківська квартира в Маріуполі зруйнована. Мама залишається там, живе в селі. Тато помер. 

Зараз я мрію лише про закінчення війни. Розумію, що життя буде іншим, але хочеться об’єднатись з родиною.