Олена з родиною жила у знайомих в підвалі, тому що залишатись вдома, коли літали літаки і падали снаряди, було неможливо.

Я живу у Харкові, на Північній Салтівці. Цей район був під обстрілом з першого дня, але квартира наша стоїть. У дім попадало. Води, газу - нічого немає. Район заморожений.

24 лютого я прокинулася о п’ятій годині і почула перший «бах». Потім пролетів літак, і пішло все по наростаючій. Ми в перший день виїхали з району до кумів. Коли літаки літали, то було дуже страшно, ми в підвалі жили.

Я ще була на сьомому місяці вагітності, зараз дитинці вісім місяців. Дякую друзям, що забрали нас до Сумської області.

Важко було з аптеками. В мене алергія, проблеми з носом - було дуже тяжко дістати ліки. В магазинах дуже великі черги, але продукти були. А от ліки було дуже тяжко дістати.

З моєї родини усі виїхали. Ті, що залишилися, живуть в іншому районі - в них там тихіше.

Ми довго їхали: із заправками були труднощі, в  чергах на блокпостах стояли. Шлях, який можна подолати за три години, ми їхали вісім годин. Я забирала з собою котів і хом’яка.

Зараз я на сумщині, тому що я родом звідси, батьки тут. Потрібно жити далі. Діти ростуть, потрібно жити для них.

В цьому році війна точно не закінчиться - вона з 2014 року не могла закінчитися. Не уявляю, яким буде наше майбутнє. Закінчиться війна – будемо працювати, діти в школу підуть нормально.