Дротянко Марія, 16 років, КЗ «Опорний заклад загальної середньої освіти «Сузір’я» Оріхівської міської ради

Вчитель: Яремчук Ніна Іванівна

Есе "Один день"                                                               

Мені було 7 років, я майже не пам’ятаю той рік, коли почалась війна. Зі слів тата, який брав участь у війні, все почалося зненацька…

… Одного зимового дня «земні чоловічки» здійснили захват будівлі парламенту в автономній Республіці Крим. Саме в той день, двадцять четвертого лютого, мій батько зрозумів, що це був військовий спецназ з Росії… і ми на порозі війни . Потім був, так званий , референдум під дулами автоматів і загарбників та чутки про можливий напад Росії з боку Донбасу. Мій тато спостерігав як рухались колони військової техніки в напрямку Донецької області, але рішення про те, щоб піти воювати, він прийняв тільки після визволення міста Слов’янськ.

Пам’ятаю той час, коли тато пішов в армію… Це був початок вересня. У цей момент я відчувала тривогу та страх за батька. Можна сказати, що саме в цей день я відчула, що ця війна торкнулася моєї сім’ї. 

Саме в цей час нам з мамою було самотньо, ми постійно з хвилюванням спостерігали за новинами по телевізору. Якось взимку тато приїхав на мій день народження на декілька днів. Не пам’ятаю саме той момент, але з батькових слів, я була дуже щаслива.

Жодного разу я не почула від батька, що він вчинив неправильно, коли пішов захищати нашу рідну країну. Він  сміливий, відповідальний та справедливий. Я  пишаюся своїм татусем та дуже  його люблю.

  ... Татусь частенько згадує, коли ми їдемо десь на машині: “Ми заходили в зону АТО, декілька днів батальйон перебував в передмісті містечка Сєлідово в наметах, які розгорнули на узбіччі траси. Тільки-но облаштували побут, раптом надійшла команда згорнути намети, збирати речі, зняти наряди та готуватися до маршу.

Поспіхом склавши речі, всі були готові до відправки, під’їхали БМП, пролунала команда: «На броню!». Ми швидко, як могли, видерлися на мокрі металеві бойові машини. Хлопці розташувалися, якнайзручніше по боках, а я зі своїм немаленьким кулеметом ПКМ 1979 року виготовлення, зайняв місце позаду. Втриматися на машині і не рухнути на землю, та ще й з кулеметом – було завдання  нелегким. Колона не зупинялася, позаду їхали інші машини, впасти – означало померти не від кулі супротивника, а під колесами своєї машин.

Спочатку рухалися степовою дорогою, де гілки дерев дерли обличчя, хлопці закривали очі, ховали голови, а далі виїхали на трасу, по ній вже набрали таких обертів, що холодний вітер свистів у вухах, обдував з ніг до голови, кожна клітинка тіла замерзла. Коли ми приїхали на місце розташування, я так прилип до БМП, що не міг поворухнутися, хлопці отдерли спочатку кулемет від мене, а потім і мене від машини. У мене все тіло було дерев’яним, нерухомим,  я не чув нікого і нічого.

Таку поїздку я запам’ятав на все своє життя, таких відчуттів я ще не переживав, я отримав велику порцію адреналіну… Це я запам’ятав на все життя…»

… Мій навчальний рік в 2 класі пройшов стрімко і вже влітку наступного року тато був демобілізований та повернувся додому. Коли я побачила його на порозі, то була дуже щаслива, і ми одразу ж почали обійматися. Ми з мамою були раді, що наша сім’я знову разом. 

Мир - це благополуччя в країні і в кожній сім’ї . Відсутність почуття самотності, переживань, що війна може дістатися твого дому. Мир-це відсутність страху втрати рідних та близьких, друзів та знайомих, тому я розумію, що якщо війна пошириться, то участь в ній будемо брати усі ми для оборони нашої незалежності.

Отже, я ціную кожну мить та кожен день свого та нашого життя. Бажаю, щоб наш ворожий сусід забрався геть з нашої країни та настав довгоочікуваний мир. 

Слава Україні!