Орлова Тетяна Михайлівна, викладачка ліцею імені Лесі Українки

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перший ранок після початку війни, 24 лютого 2022 року, був похмурим і холодним, але не від погоди, а від страху, який пронизував повітря. Я прокинулася з думками про звичайний день: навчання, уроки, діти. Проте реальність, яка нас оточувала, різко змінила ці плани. Це був початок нашого нового життя − життя під тінню війни.

Я – учителька, і моє серце належить дітям, яких навчаю. Рідне місто Жовті Води, його вулиці та парки, де ми гуляли і сміялися, тепер стали частиною війни. Уперше за багато років мої учні не прийшли на уроки. Замість того, щоб обговорювати літературу, ми шукали спосіб пережити цей жах.

Діти, які мали мрії і плани, тепер жили в страху. Я знала, що не можу залишити їх, адже в такі часи вчитель стає не лише джерелом знань, а й опорою, надією і навіть рятівником.

У перші тижні війни все змінилося. Ми переходили на дистанційне навчання, але це було не простою адаптацією, а випробуванням. Як пояснити школярам, чому ми не можемо бути разом, чому їхні мрії стали недосяжними? Я намагалася підтримати їх, дарувати хоч маленький шматочок нормального життя, допомагати забувати про страхи хоча б на декілька годин. Ми спілкувалися через екран, ділилися своїми почуттями й переживаннями, але я завжди відчувала, як тривога та невизначеність переповнюють наші розмови.

Я пам’ятаю, як, сидячи за комп’ютером, часто відчувала безсилля. Як наставник і порадник хотіла бути з дітьми, бачити їхні усмішки, відчувати енергію класу, але війна позбавила мене цього.

Страх став моїм постійним супутником: страх за дітей, за рідних і за майбутнє. Але з часом він перетворився на силу. Я зрозуміла, що, попри все, можу і маю діяти.

Навчилася приймати власні емоції, обертаючи їх в енергію, щоб рухатися вперед.

Моє місто залишалося відносно спокійним, але новини з інших куточків країни лунали, як грім. Я бачила, як війна забирає життя, знищує домівки і руйнує долі. І в той же час відчувала, як у мені зростає потужне бажання підтримати тих, хто постраждав. Разом із колегами та дітьми збирали речі, продукти, медикаменти і відправляли в прифронтові зони.

Щовечора повертаючись додому, я згадувала обличчя своїх учнів, їхні сподівання і страхи. Я знала, що моє завдання полягає не лише в навчанні, а й у тому, щоб підтримувати їхню надію на краще майбутнє. Обіцяла собі, що, незважаючи на всі труднощі, буду з ними до кінця. І навіть у найтемніші часи намагалася знайти світло: у кожному усміхненому обличчі, у кожному успіху, якого ми досягали разом ( хоча це були незначні речі в умовах війни).

Після тривалого періоду дистанційних занять нарешті настала радісна новина: школи почали відновлюватися, бомбосховища були реконструйовані, навчання повернулося. Коли знову зустріла своїх учнів у класі, моє серце переповнилося радістю. Вони стали старшими та змужнілими, в їхніх очах я побачила жагу до знань і бажання жити. Кожен урок був не лише можливістю навчати, а й приводом відновити зв’язок, поділитися надією і підтримати одне одного.

Зараз, коли ми пережили вже 1000 днів цієї жахливої війни, я можу з упевненістю сказати, що ми стали сильнішими. Усі ці дні, які стали іспитом для кожного з нас, сформували нашу стійкість і відданість. Я знаю, що кожен учитель, кожен батько і кожен учень, незважаючи на труднощі, продовжують вірити в перемогу.

І хоча ми всі пережили багато болю і втрат, усе ж таки зберегли в собі віру у світле майбутнє.

Ми будемо боротися, навчати, любити, адже ми – українці, і наша сила в єдності. Разом до Перемоги!