Я з міста Маріуполь. Навчалася в Індустріальному коледжі, зараз живу в Одесі, вступила тут в університет.

24 лютого мене розбудила мама і сказала, що під будинком стоїть танк. Я зібралась і поїхала до своїх сестер, ближче до центру міста. Там я переважно й перебувала під час бойових дій разом з мамою.

Перший тиждень ми не розуміли що відбувається. Ми чули тільки вибухи на Лівому березі. Другого березня вимкнули світло, згодом вимкнули й воду. Тоді вже почався жах і у центрі.

У нас були запаси їжі: каші, багато борошна. Ми готували перепічки. З нами були діти, їм не вистачало солодощів. Через день до нас приходив мій тато (мої батьки розлучені). Він приносив нам ласощі та різні продукти, які він міг знайти. Воду ми кип'ятили.

Шокувало, що у 21 сторіччі довелося переживати війну, такі жахливі події. Я досить спокійно поставилась до військових дій, не панікувала, намагалась заспокоїти своїх рідних. Якось ми сиділи на кухні, а у кількох кварталах від нас у будинок влучив снаряд, діти запанікували, я їх забрала у безпечне місце.

19 березня, це був мій день народження, ми розділились на дві групи: перша з дітьми виїхала. Тоді наче відкрили зелений коридор, але його почали обстрілювати рашисти. Втім, ми встигли доїхати до Бердянська. Наступного дня приїхала друга частина родини. 

Ми пробули у Бердянську менше тижня. 25 березня вирішили поїхати до родичів на підконтрольну Україні територію. Ми сіли на автобус і поїхали в Запоріжжя. Дорога була жахливою. Було дуже багато людей, нас затримали на блокпосту на в’їзді до Запоріжжя. Ми заїхали у місто дуже пізно, коли вже почалася коментантська година, тому нас відправили на ночівлю у дитячий садок. Там ми залишалися два дні, бо саме стільки тривала комендантська година. Потім нас відвезли на вокзал, і ми всі роз'їхались. 

Нині я живу разом з мамою і бабусею в Одесі, а сестри поїхали далі – за кордон.

Я думаю, що від війни всі втомилися, і вона незабаром закінчиться. Хочу просто жити далі, вчитися, бачитися з друзями.