Балуєва Яна, 16 років, студентка Криворізького Фахового Коледжу Торгівлі та Готельно-Ресторанного Бізнесу, ГС-22-1, м. Кривий Ріг

Вчителька, що надихнула на написання есе - Йорж Валентина Іванівна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Двадцять четверте лютого …Звичайний день, який змінив життя багатьох на до і після. День який ще довго будуть згадувати як самий страшний.

Ранок, як звичайно я прокинулась до школи. Пів восьма година ранку, у групі класу пишуть: А ми будемо навчатися сьогодні дистанційно? - учителя пишуть, щоб ми зберігали спокій … І тоді я насторожилась, і вирішила, прочитати новини, яких в той день було більше ніж учора. Звернення Президента мене дуже сильно здивувало. Я його слухаю і розумію… Війна! Тоді я, дійсно, подумала, а може то жарт. Заходжу на кухню де сиділа мама. Вона була в щоці. Увесь день ми читали новини , нічого не хотілося , окрім , повідомлення , про те що це не правда.

Вечір…Телефоний дзвінок від батька: «Янусю, у тебе все добре?». Ні, моторошно на душі. Я зрозуміла що це справді війна. Засинали ми тільки з однією надією, що завтра буде все добре, але все стало набагато гірше, ніж здавалося з самого початку.

Рано вранці зателефонував батько та сказав про те, що він пішов до Збройних Сил України. Чесно кажучі я такої відповіді очікувала, але шок був присутній. Всі дні були тривожні. Люди бігали, у всіх була паніка, скуповували все. Ніхто не знав що буде далі. І ось новини з Бучі, Гостомеля, Києва. Перша сирена …

Знаєте, було таке відчуття ,що ти більше не живий, а тільки існуєш.Тоді мої плани зруйнувалися на багато місяців, років.

Ми жили від сирени до сирени та її відбою.

Перші ракети, люди в паніці. Буча …Складно , але запевняю весь український народ, що я не пробачу «кацапів» ніколи. Моя племінниця та сестра сиділи у підвалах, боялися вийти, тому що тоді була скажемо, рулетка на життя.

Ці виродки ґвалтували, різали, вбивали. Такого світ не бачив дуже давно.

Ми намагалися їх визволити, але нічого не виходило. Але Божа ласка настала для них, і ось ми змогли вивезти племінницю, але без мами… Яку катували на очах дитини. Постійно від цих спогадів пробигають мурахи на шкірі.

Я не звикла сидіти на одному місці, коли люди потребують допомоги, і стала волонтером. Я хотіла допомагати українському народові і об‘єднати народ. Ми змогли!!! Мільйони людей долучилися до цієї справи разом ми сила. Кожен з нас захищає Україну на нашому фронті! Ми допомагали всім чим могли.

Зараз вся Україна об’єдналася і всі розуміють, що не зважаючи на маленьку теріторію, від території ворога ми подолаємо все. Хлопці та дівчата, жінки і чоловіки віддають все, щоб пошвидше ми змогли почути ті очікувані слова: «Ми-Перемогли».

В нас багато роботи. Ми все відбудуємо, піднімемо з руїн Україну, як найдивовижнішу та сучасну країну світу.