Пенсіонерка Світлана В'ячеславівна пережила бомбардування рідного хутора. У перші хвилини обстрілів втратила дах над головою: вибуховою хвилею пошкодило вікна і двері. Кілька місяців вона ходила ночувати до сина до сусіднього села, а потім повернулася додому, щоб відновлювати будинок та налагоджувати побут у нових умовах.

Я не знала, куди бігти, чи то в льох, чи то з льоху

Я живу на хуторі Макарове. У нас першого ж дня обстрілів розбомбили поворот на Вільхову. Снаряди падали і на городі, і за городом, і на подвір'ї. Хату розбило, двері були вибиті. Я в той момент не знала, куди бігти, чи то в льох, чи то з льоху, чи то до сина.

Вже, звичайно, все пройшло, біль затих. А тоді я ходила на Вільхову станцію пішки по п'ять кілометрів, ночувала там, навідувалася сюди, а потім два місяці у доньки жила. 

Через якийсь час повернулася – вікна вставляти і все робити. Мені дали 51 лист шиферу, три балки та скло, щоб вісім вибитих вікон поміняти. Син прийшов, і людей наймали, щоб хату перекрити.

Навколо теж багато руйнувань було. В одних сусідів хата тепер розвалюється, в іншої сусідки кухня пропала. Далі вулицею будинок повністю згорів.

Ніхто сюди не повертається, молодь роз'їхалася, одні пенсіонери залишилися. З чотирьох дітей зі мною один син живе, решта хто де. Один у Вільховій, ще один у Росії, а донька у місті. І онука поїхала до Росії, бачимося тільки по скайпу. Хочеться миру, щоб було дружно, щоб ми могли їздити та бачити своїх дітей.