Ольга Борисівна працює в пральні охтирської лікарні. Коли почалась війна, вона прала з ранку до пізнього вечора одяг поранених

Я з Охтирки. Маю сина і невістку. Моя невістка – старша медсестра, а я працюю в лікарні у пральні. А ще в мене є онук. Його мама, моя донечка, померла від коронавірусу. Коли донька лежала в лікарні, вона відчувала, що не виживе і сказала: «Мама, я тобі заповідаю свою дитину». Онукові 19 років, він навчається в університеті, двічі чемпіон України з волейболу, за збірну Києва грає і за збірну України.

У нас був шок, коли росіяни почали нас бомбити. Ми жили у лікарні, додому не ходили. До мене привезли двоюрідну сестру з Харкова. Вона інвалід першої групи. Жила вона разом зі мною у підвалі лікарні, спали ми на мішках. Вона не дуже розуміє, що діється - в неї ДЦП і нервові розлади; вона не ходить, не говорить.

Окупанти розбили нашу ТЕЦ, центр міста, міську раду, вокзал. Охтирка розбита, всі житлові масиви зруйновані, багатоповерхівки всі зруйновані. Скільки дітей загинуло! Ще одна моя двоюрідна сестра живе на Луганщині, в селищі Щасливе. Там взагалі все розбили.

Якось я була на роботі, почула гуркіт, виглянула у вікно, а наді мною - літак. Я навіть пілота бачила, настільки низько він летів.

Мене відкинуло від вікна повітряним потоком.

Поранених везли до нас. Я прала, починаючи з сьомої ранку і до восьмої вечора. Син ліхтариком мені світив, а я прала. Я працюю з 1985 року, і такого не бачила.

Підприємці нам возили харчі. Лікарня готувала їжу і годувала нас безкоштовно. Ліки давали і нам, і всім, хто звертався безкоштовно. Я в той час захворіла дуже, мені уколи ставили. Нічого – обійшлось.

У мене ніякого натхнення жити. За останні п’ять років я поховала свого чоловіка, батька, доньку, пережила онкологію. Тепер живу тільки заради онука та сестри – їм без мене тяжко буде, тому маю жити.