Булда Дар'я, 11 клас, Полтавський навчально-виховний комплекс (ЗНЗ-ДНЗ) №16 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванко Лілія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Затамувавши подих, я згадую той день… У ніч з двадцять третього на двадцять четверте лютого мені чомусь зовсім не хотілося спати, усю ніч я пролежала з розплющеними очима. О п`ятій ранку над містом прогув літак, одразу в моїй голові пролунали слова мами, які вона мені сказала незадовго до цього: “Що там, доню, війни немає?” Я завжди їй говорила, що це просто неможливо в наш час, і навіть коли вчителька написала про те, що сьогодні в зв`язку з обставинами ми не йдемо до школи, я подумала, що хтось знову захворів коронавірусом.

Потім дзвінок мами, сльози. Нерозуміння того, що відбувається та як діяти в такій ситуації.

Але зараз трохи розповім про своє становище на той момент. Мої батьки давно розлучені, жила я з мамою та провідувала регулярно батька. Одного дня матуся спонтанно вирішила поїхати до Чехії, я була за неї рада, адже вона давно цього прагнула, але боялася покинути мене. Отож, мама в Чехії близько місяця, a я живу з бабусею та кайфую від життя, як будь-який підліток мрію про безтурботне літо, яке на мене чекає. Але у долі був інший план щодо цього…

Повернімося в перший день повномасштабного вторгнення : тоді я вперше засинала з молитвами прокинутися наступного ранку.

Було дуже страшно, на вулиці майже не було людей, усі скупляли продукти та стояли в черзі до банку, щоб зняти гроші, палива для машин вже не було. Через декілька днів мама подзвонила та наполягла, щоб ми з бабусею їхали до неї в безпечне місце.

Вона говорила: “Дашунь, збирай необхідні речі та їдьте, це ненадовго, через два тижні повернешся додому”.

А як же батько, найближча подруга, школа і моя рідна Полтава?! Очі наповнилися сльозами. Нагадаю, що тоді мені було чотирнадцять, а через декілька тижнів уже виповнюється сімнадцять років. Тремтячим голосом я сказала, що залишусь з татом. Але й він мені промовив: “Дашо, потрібно їхати, і це не обговорюється”. День «Х». Тато привіз нас на вокзал, я заспокоювала себе тільки тим, що це всього на два тижні.

Людей було море, вагони переповнені, нам сказали, що місць немає. Скажу відверто: я зраділа та подумала, що зараз поїду додому. 

Раптом чоловік з останнього вагону крикнув, що там є місце, і ми помчали. Посадили нас у проході біля туалету. Телефони було заборонено вмикати, щоб із потяга не було ніякого світла. Евакуаційний поїзд постійно зупинявся, міг їхати назад, потім вперед, потім знову назад. Ми добиралися до Ужгорода більше доби. Там нас зустріли волонтери та показали, де ми можемо поїсти. Насправді, не так хотілося їсти, як спати, але нам дали якусь кашку та повезли до школи, в якій ми повинні були переночувати.

Нарешті! Я ще ніколи не спала на холодній підлозі так солодко. Ми перетнули кордон пішки за пів години, словацькі волонтери надали нам сімки, їжу та павербанки.

У Словаччині з горем пополам сіли на потяг, та вже за три години я побачила матусю. Мамина їжа, душ, сон. З того моменту все немов у тумані. Дні летіли один за одним, а ситуація в Україні не прояснялася. Через декілька місяців мої друзі, які виїжджали, повернулися до Полтави, мене це не могло не засмучувати.  Здавалось, що весь світ проти мене, мати з батьком наче тримали мене в золотій клітці. Чому золотій? А тому що в матеріальному плані вони виконували всі мої забаганки, але це не допомагало.

Кожна розмова про Україну закінчувалася істерикою та гіркими сльозами, до сих пір мама згадує, бо їй було важко дивитися на мої страждання. 

Це звучить дивно: які страждання ? Але чотирнадцятилітня дівчинка просто тонула у своїх сльозах майже кожного дня. Я не спала ночами, мріяла про повернення додому. У чеській школі я навчалась два тижні, потім не витримала та пішла, дистанційно займалася в своїй рідній полтавській школі. Мене не булили, але видно було, що ті діти за спиною цькували мене та мою країну. Через пів року перебування в Чехії я все-таки вмовила маму на поїздку в Україну. Десять днів на рідній землі промайнули дуже швидко, і я вже повинна була повертатися у золоту клітку. Я просила батька, говорила, що в Полтаві тихо, і я повинна ходити до школи, але все було марно.

Дякуючи Богу, мені стало трохи легше там знаходитися. Може, я підросла, може прийняла це, а може, просто зустріла людей, які допомагали вбити час.

Зараз я вже більше року вдома і сприймаю той час, як щось належне, мені потрібно було пройти цей шлях, щоб зрозуміти, що Батьківщина гріє душу, а ми повинні намагатися зробити все, щоб її в нас не відібрали. У школі ми регулярно проводимо збори продуктів для наших захисників, шиємо для них одяг та плетемо сітки, я сподіваюсь що це ійсно допомагає та наближує нас до перемоги.

Моя мама і досі за кордоном, але щомісяця донатить на ЗСУ.

Я вважаю, що кожен українець повинен долучитися до волонтерства та допомагати нашій країні, вона незламна, але наш сильний і братський дух теж повинен витати у повітрі кожної секунди. Не бійтеся чогось нового, але й не забувайте хто ви є насправді. Україна – це ти! Віримо в ЗСУ!