Стрельцова Катерина, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №14 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мороз Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір сповнений надії на новий день. Я, захоплена передчуттям свята, днем народження найкращої подруги, з нетерпінням планувала, як прийду здивувати її біля входу в дім з різнокольоровими повітряними кульками та підбадьорливою музикою. Ретельно підбирала ідеальний подарунок, уявляючи радість на її обличчі. Завтра – школа, контрольна з географії, розмови про майбутнє, плани на канікули, щасливі голоси, сповнені радості й безтурботності…

Ранок. 24 лютого. Вибух. Тривога. Війна. «Почалося», - сказала з тремтінням у голосі моя сестра, яка не спала всю ніч. У її словах відчувалася безмежна тривога та такий страх, який ніколи не забудеться.

Усе змінилося в одну мить, забравши з собою ті прості моменти, які, здавалося, триватимуть вічно.

Світ, який був таким знайомим і затишним, перетворився на безформений, сірий, із вкрапленнями червоно-помаранчевих хмар від зарева вогню, що заливав обрій та огортав усе навколо. Перші дні повномасштабної війни були найстрашнішими. Кожна сирена та постріл перехоплювали дух. Я відчувала це на собі: моє серце стискалося від відчуття, що все може різко закінчитися. Пронизливий свист, який назавжди залишився в пам’яті, нагадував мені про ті миті жаху. Ховалася в підвалі із сусідами. Тоді нас об’єднували спільні хвилювання, страхи, єдине бажання — вижити.

Кажуть, що справжня природа людини розкривається саме в умовах війни. Кожен звук надворі змушував нас затамувати подих, а шепіт у темряві ставав нашим порятунком.

Життя в Харкові того часу було сумішшю страху, стійкості й надії на краще. Вулиці, колись наповнені дзвінким дитячим сміхом, постійним шумом машин, звуками живої музики, тепер лише постійно нагадували про небезпеку. Я стала свідком незліченних жертв і руйнувань. Розбиті вікна, за якими ми вже не побачимо радості, зруйновані будівлі та забуті іграшки, які ніколи не оживуть у руках дітей – свідки спогадів, які залишилися в тіні минулого.

Незважаючи на хаос і руїни, які мене оточували, я вирішила залишитися у своєму улюбленому місті – Харкові, сповнена рішучості зберегти відвагу та силу духу в цей важкий час.

Бачила вчинки сучасних героїв – простих людей, які, попри обставини, виявляли неймовірну мужність і співчуття, рятуючи інших. Вони об'єднувалися, допомагаючи один одному, розуміючи, що в умовах війни людське тепло та підтримка є найціннішими. У наш час важливо пам’ятати про цінність людського життя. Я зрозуміла, що повинна жити, беручи від кожної миті все найголовніше, як писала Ліна Костенко: «Нам треба жити кожним днем. Не ждать омріяної дати. Горіть сьогоднішнім вогнем, бо «потім» може й не настати». Так, ті старі моменти не повернуться, але я повинна рухатися далі. Знаходити радість у дрібницях, цінувати час, проведений з близькими, пам’ятати, що, всупереч темряві, у нас є здатність створювати нові спогади.

Кожен новий день приносить можливості, і я твердо вірю, що наше місто відродиться, а з ним і наша радість до життя.

Коли я роздумую про тисячу днів війни, що вже минули, серце сповнюється гордістю за моє місто, країну та її стійких громадян. Незважаючи на величезні труднощі, з якими зіткнулися, ми залишалися незмінними. Наш дух непохитний, а рішучість – незламна. Шрами війни загоються, Харків стане ще сильнішим і красивішим, ніж раніше. Жага до процвітання та бажання до кращого життя ніколи не похитнеться, ми будемо продовжувати писати наступний розділ історії нашого міста й країни з надією на світле майбутнє. Сучасний світ, з усіма своїми жахами, нагадує нам про жорстокість і безжальність війни — найстрашнішого злочину проти людства.

Лише об’єднавшись, ми можемо побудувати краще майбутнє, в якому війна не визначатиме шляху нашого життя.