Донцова Марина, 11 клас, Костянтинівський Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самсонова Олена Анатоліївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року став для більшості українців початком найбільших потрясінь, а для когось навіть змінив життя назавжди. Від перших звуків сирен і вибухів до новин, які щодня ставали все важчими, ми зрозуміли, що нас чекає важка боротьба. Цей день увійшов в історію як момент, коли мирне життя раптово перетворилося на війну, а наші мрії і плани були піддані жорстоким випробуванням.

Кожен із нас переживав цей момент по-своєму. Ще в перші місяці війни я з родиною переїхала в тихе маленьке містечко.

На відміну від багатьох моїх однокласників, я не застала обстріл нашої школи. Проте цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті. Прокинувшись одного липневого дня, я побачила  заплакане обличчя моєї мами-так я дізналася про цю болючу новину. Цей день став точкою невороття. Я зрозуміла, що додому ми вже не повернемося. З часом я  навчилася  цінувати прості речі: дружбу, родину, можливість бути поряд із тими, кого любиш, тут і зараз, бо ми не знаємо, чи матимемо таку можливість завтра.

Війна — це завжди про втрати, от і я втратила своїх друзів і мрії про краще майбутнє. Усі мої плани було перекреслено одним ранком.

Я пам’ятаю, як у грудні 2022 року ми з подругою домовлялися, що влітку я приїду до неї в Маріуполь, як ми будемо гуляти вже знищеними вуличками, як я ближче познайомлюся з уже мертвими людьми. Мені не вистачить слів, щоб описати весь той біль, що я відчуваю, коли згадую про всі ті безтурботні розмови з друзями з Маріуполя, з Херсону, з Харкова.

Цим літом мій приятель втратив батька. За добу на його лікування я зібрала близько 20 тисяч гривень. Але лікарі не змогли його врятувати.

І ось днями знову моя знайома 16-річна дівчина постраждала внаслідок російського обстрілу. Лікарі змагаються за її життя. Таких прикладів, на жаль, у мене багато. Я втомилася від війни, я втомилася від цих жертв. Але варто зазначити, що за ці 1000 днів були не лише втрати. Я віднайшла наново для себе українську літературу та культуру, познайомилася з багатьма неймовірними людьми. Але найважливіше для мене — я дійсно полюбила свою країну.

Я спілкуюся українською вже два роки. Для мене це досягнення.

Я жодного разу не поверталася до своїх, колись улюблених, Достоєвського, Єсеніна, Булгакова. Я знайшла для себе нових фаворитів серед митців, відкривши для себе твори Підмогильного, Хвильового, Коцюбинського, Тичини, Семенка, Стуса, Вінграновського та Симоненка..

Отже, війна — це не лише про втрати, а й про відновлення й надію. Ми можемо бути сильнішими, якщо будемо разом. Мій шлях, як і шлях багатьох українців, ще не завершений, але ми продовжуємо йти вперед, вірячи в краще майбутнє для нашої країни.