Михайло доглядає хворого батька і працює на землі, незважаючи на війну. Упевнений, що українці можуть врятувати і прогодувати самі себе, якщо не будуть сподіватися на когось

Мені 44 мені роки,  живу в Дудчанах з батьком. Переїхав з Херсону, щоб його доглядати. Йому 85 років, поламав ногу і тепер неходячий. Ми не виїжджали через нього, бо не дай Бог у дорозі помре - що тоді робити? Плюс ще я землею займаюся. 

Наша хата на околиці, то до нас майже ніхто не приходив. Декілька раз тут була перевірка кацапська. Проходили мимо нас, і коли бачили, що біля двору стоїть сільгоспзнаряддя і батька побачили, то якось не чіплялися. 

Декілька раз наші місцеві приїхали і натякнули, якщо брати не буду російську гуманітарну, то будуть неприємності. 

Робив далі на полі. Ніхто не забороняв і ніхто не чіплявся. Ну, як їхав, то бувало спитають, хто я, та й їхав далі. Працював бо, що якщо не працювати, то можна з глузду з’їхати. Сподівався, що наші прийдуть. Ми залишилися я знав, що наші прийдуть. Не знали тільки коли точно. В кінці вже було дуже погано, бо не було і хліба уже днів 40, було важко по воду ходити. 

Так і дочекалися наших збройних сил. Допомагали бліндажі розбирати, допомагали здавати те, що познаходили. Я ж пішов в поля, бо обробляти треба. Свої дороги всі пройшов і саперів попросив, щоб поприбирали все.

Я знав, де стоять їхні бліндажі, де їхні були позиції - ми звідти боєприпаси нашим військовим повіддавали. І допомагали нові бліндажі будувати. Звичайно, ті розбирали, перевозили і нові будували, щоб дерева не пиляти. 

В цьому році вже працюю на полі і коло батька сиджу. Світла вже рік немає, але це не сама велика проблема. Проблема не знати, що нас в майбутньому очікує. Тому що селянину потрібно дивитися на декілька років вперед, а не на пів дня. Зараз техніка розбита, насіння і зерно потрібно закуповувати. Мало того, що це кошти, а ще ж треба це все планувати - оце проблема.

Зараз люди не хочуть на поля виходити працювати, бо тут заміновано. Я всі свої поля пройшов – так, є заміновані, але це все робиться. А чекати, поки тобі все це розмінують, немає сенсу. 

Люди не працюють, сидять в очікуванні - оце погано. А мені, наприклад, мені зараз потрібно документи робити на батька, бо що в нього недавно був інсульт. Я його вже десять років тягну, і тепер мушу документи ці всі збирати й доводити, що я з ним, щоб не забрали до війська. А так - ми звикли, працюємо і під обстрілами. 

Я оце зараз в селі один, хто зміг обробити всі свої землі. Є ще хлопці, які стараються обробляти. В них то є дороги заміновані, то ще якісь причини, але вони щось роблять, не сидять, і це мені в них подобається. А основна маса повтікали, все покидали і не працюють, і податки не можуть платити, бо нема з чого, і земля вся стоїть у бур'янах. Війна війною, а треба якось годувати всіх і якісь гроші треба заробляти, бо ми ж не можемо тільки на допомогу розраховувати.

Як скажуть на війну йти, то я піду,  я їх не боюся. Бачив і їхніх, і наших, мене чимось важко вже здивувати. Я просто вірив і знав, що наші прийдуть, і я їх дочекався.  

Вони зайшли  на нашу сторону прямо біля мого дому. Потім було цікаво приїхати і подивитися, де скільки було спаленої техніки. Ми ж нічого не бачили, я сидів біля дому, бо батька ж не кину. 

Я думаю що війна закінчиться так, як і почалася, зненацька. Ми  переможемо однозначно. Я тоді ще бачив росіян, які були злякані, а наші – ні. Мій батько взагалі не панікував. 

Я люблю працювати і працюю. Мені головне, щоб мені ніхто не заважав. Не потрібна мені ні допомога, нічого: дайте мені працювати і не заважайте, і дайте мені впевненість, що я буду завтра робити те, що сьогодні. І нас, таких людей, дуже багато. Тільки ж потрібні умови - і тоді буде все добре, і тоді ми точно переможемо. А надіятися тільки на допомогу заходу не варто.