Любов Пигарь

Малоукраїнська філія Єланецького ліцею №1

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 рік…

Ранок…Збираюсь на роботу, до школи. Там мене чекають малюки-першокласники, які з радістю біжать у школу, пригортаються до мене, біжать до друзів...Їх не спинити…

І раптом ранній несподіваний дзвінок від сина. І тривожний вигук: «Мамо, почалася війна.»

Я в будинку одна… Що робити? Куди бігти? Звісно, в школу. Все далі, як у страшному сні.

Бомбардування міст, сирени, загиблі, обстріли рідного Миколаєва, від’їзд невістки з внуком за кордон…

І безпросвітна темрява…І зникли спокій, радість, упевненість у завтрашньому дні.

Так склалося, що я проживаю одна. Зі мною постійно разом тільки мої думи. І так, як Т. Г. Шевченко, я подумки говорю: «Думи мої, думи мої, горе мені з вами…». А думи гіркі, бо душею я з кожним, хто на передовій, з матерями, які втратили дітей, з тими, що втратили домівку… І «рветься» серце від болю. Як сказала моя невістка, від якої я не чула раніше якихось патріотичних міркувань і яка виїхала з онуком за кордон, коли вороги намагались взяти Миколаїв: «Сто років я б жила в Україні і не хотіла Європи». Хоча умови для проживання в Нідерландах в них «нормальні», вона хоче додому, в рідний Миколаїв.

Мир…. Як же ми недооцінювали це слово. Яким звичайним і буденним було воно для нас. А як просто – без емоцій, без почуттів, тривоги і болю - ми вживали слово «війна». Це було так. Але не тепер, коли кричить і стогне матінка-Україна від смертельних ран, від річок пролитої крові українських захисників, від гірких сліз матерів, що втратили своїх дітей. Коли все в Україні – живе й неживе – волає:

«Миру, ми хочемо миру!» Це найзаповітніша мрія всіх українців.

А мир для мене – це щаслива сім’я за родинним столом, це діти на подвір’ї школи. Це гомін і галас в шкільних коридорах. Це вулиці, ігрові майданчики, місця для відпочинку, сповнені дитячим гомоном і безтурботним сміхом, це День Знань у школі…

Мир – це заклопотані дорослі, що прямують на роботу. Це надія: у когось на новий будинок, у когось – на щасливе одруження, у когось – на омріяний відпочинок всією сім’єю на морі… Ця надія, безумовно, не вмерла. Вона, попри всі негаразди, жива. Але на сьогодні ці сподівання прикриті густим, чорним, страшним павутинням під назвою «війна».

Затихло, засумувало і моє село Малоукраїнка, що на Миколаївщині.

І раптом воно стрепенулось, сколихнулось: в нас зупинились ЗСУ, ті, які повернулись з «нуля» і знову йдуть туди ж.

І перша моя думка – (ні не страх, що всіх нас тут можуть «накрити,) бажання допомогти їм, нашим захисникам. І радість, що будинок моєї покійної матусі, що пустував, просторий і світлий, став місцем їх тимчасового проживання.

А ми з сусідками взялися до справи. Хоч нагодуємо вас, рідненькі наші хлопчики, смакотою різною. І у вільний від «дистанційки» час я і інші жіночки підгодовували наших хлопців українськими стравами: запашний український борщ, пампушки з часником, запечена качка, пиріжки з різною начинкою, млинці з сиром…

І я «ожила». У мене з’явився ще один сенс життя: хоч якось полегшити їх важку долю. У нас з’явилися нові друзі – молоді, красиві, весельчаки і серйозні, інколи і похмурі, після поранень і контузій.

А вони, наші хлопці, і тут не відпочивали. Все у тренуваннях - підвищували військову майстерність.

Так хотілося хоч чимось віддячити їм, допомогти, щоб відчули вони і зрозуміли, як ми їм вдячні, щоб хоч на якийсь час відтанули їх пошрамовані серця і душі.

Так було боляче, коли у декого з них проривались слова: «Скількох ми вже втратили. А скільки ще не вернеться з наступного штурму».

І вдивлялась я у їхні обличчя, стримуючи себе, щоб не розплакатись. Не завжди вдавалось.

Дивлячись на них, я зловила себе на думці: як же вони схожі на своїх предків – козаків. Я вірю в них. Вірю в перемогу. Такі не відступлять. Не за горами наша перемога.

І візьмемося всі разом за відбудову неньки-України.

А поки що сльози, тривога, біль за Україну, за пролиту кров і смерть наших захисників, за скалічені долі рідних і всіх, кому болить те, що відбувається в Україні – вхопили мене в свої важкі обійми. І не відпускають. Бо те, що болить моїй Україні болить і мені.

І одна, самотня в своєму будинку кричу душею: «Перемого, прийди і врятуй Україну від горя, страждань і крові…»