Михнюк Анна

КЗФПО «Новобузький фаховий педагогічний коледж», студентка: І курсу, 21 – А групи, Дошкільного відділення

Надихнув на написання есе викладач української філології: Параскун Ірина Леонідівна

"Війна. Моя історія"

Ранок 24 лютого змінив мій погляд на життя. Після того, як повідомили, що розпочалася війна, ми дуже були збентеженні, але ми родина – то підтримували один одного. Наше життя змінилося в одну мить, кожного дня ми тільки читали, слухали новини. Було дуже страшно, незрозуміло, літали літаки, гвинтокрили, кожен день, ми просили Бога, щоб все скоріше закінчилося. Мої батьки вирішили, щоб зберегти життя моє, моєї сестри та братика, поїхати за кордон.

Прибувши на залізничний вокзал, ми очікували на евакуаційний потяг, це був жах, тисячі людей, перон вокзалу заповнений, потяги переповненні, сотнями виїжджали матері з дітками, багато сліз, страждання, і попереду дорога не знаючи куди, на чужину, де нас ніхто не чекає.

Перебуваючи у Польщі, ми кожного дня телефонували до тата, говорив тут небезпечно, та дякувати Богу нам зустрілися добрі поляки , які стали нас щирими друзями, ми ніколи їх не забудемо і будемо дякувати їм за допомогу. На чужині добре, але дома найкраще! Там і небо синє, і квіти пахучі, і хліб запашний із печі, це рідна земля, моя Батьківщина!

Коли на Миколаївщині стало трішки тихіше, звільнили деокуповані території, ми повернулися додому, де на нас чекали наш любий тато, друзі, бабуся та улюблений песик Тимко. Ми зрозуміли, що треба триматися разом, бо разом ми сильні, незламні, непереможні, як би не було небезпечно дома, свій рідний край ми ніколи не залишимо. Ми є народ незламний!

Я вірю, я знаю, я впевнена. Перемога за правдою. Хто прийшов на наша землю з мечем від нього і загине, я вірю, знаю ми все подолаємо, ми все відбудуємо! І захисників з полону визволимо, і матері з дітьми повернуться додому, і заживемо краще ніж раніше, і будемо ми слухати спів солов'їний, відбудуємо міста, заводи, і покажемо усім що ми Українці козацького роду. Слава Україні.