Медвідь Вікторія, учениця 9 класу Запорізької гімназії №6

Вчитель, що надихнув на написання есе: Липський Костянтин Валентинович

«Війна. Моя історія»

24 лютого 2022 року. Світає. Нібито минулого дня ми лягали спати, роздумуючи про те, що ми повинні встигнути зробити, наскільки тяжкою буде контрольна або чергове опитування з географії. Але нікому не спало на думку те, що, на жаль, було заплановане давно. Майже четверта ранку. «Прокидайся, доню. Війна».

Що перше спало мені на думку?.. Нічого... Раптовий жар, мороз по шкірі та черговий недосип об’єдналися у величезну кулю непорозуміння та зневаги, що поцілила прямо в душу. Ці начебто зовсім різні почуття звели до мінімуму всі ті радісні спогади про моменти, що сталися буквально вчора. Усвідомлення?.. Воно пройшло великий шлях. Стежинка за стежинкою, день за днем намагалося мене знайти. Споглядаючи у вікно, я помітила метушню. Сусіди влаштували гармидер, вони бігали з місця на місце та крокували по колу, де їх нога за останню годину ступала вже мільйон разів.

Небо… Наше небо. Воно було таким спустошеним, що повністю відображало почуття не тільки тих, кого я могла побачити, а й тих, хто був далеко від мене, в інших куточках нашої Батьківщини. Темрява заполонила кожну вулицю, кожний куточок будинків, навіть вдень її можна було відчути. Вона ніби торкалася до мене своєю непомітною чорною рукою, що ставало так моторошно, наче серце поставили на паузу і вона припинила на мить свій рух.

Спускаючись по сходах у сховище, усвідомлення потроху з’являлося. Пройшовши величезний шлях, воно нарешті знайшло мене. Біль потроху зникав, сльози ховалися за призмою пустих очей – але шалене полум’я ненависті не згасне вже ніколи! Пам’ятаю, що мешканці нашого будинку зробили все можливе для того, щоб наше сховище мало все необхідне. Бо ніхто й досі не знає, що може статися в будь-який неочікуваний момент нашого життя. Ніхто й досі не розуміє, чому та як таке могло взагалі статися.

Кожен день ставав все більш сірим, а життя базувалося на очікуванні відбою. Остаточне усвідомлення заполонило мене саме тоді, коли ми були вимушені покинути домівку. Опинившись у поїзді, сповненому купи наляканих людей, з’явилося стрімке бажання скоріше повернутися у своє тепле ліжко. Ніколи звичайна ковдра та подушка не здавалися такими рідними.

Спостерігаючи за подіями, я міркувала про думки інших людей та розуміла, що зараз у всіх вони однакові. Кожний присутній мріяв скоріше потрапити додому, хоча потяг ще навіть не рушив, ніхто не розумів, що і як буде далі, проте всі пам’ятали про єдину невід’ємну частину всіх катастроф – надію.

Ніхто ніколи не втрачав надії та віри у майбутнє, віри, що воно чекає на нас і неодмінно буде в нас. Душу заполонила жага скоріше потрапити у це майбутнє, де сутички зникли, а їх посаду зайняла нова правителька – нескінченна доброта. Всі розуміли, що вже ніколи не буде так, як раніше, бо колишнє безтурботне життя вкрали, розтоптали, знищили, немов чорним маркером перекреслили життєві долі. Боляче… Та попри всі ті труднощі, з якими ми стикалися протягом життя, ця подія загартується у пам’яті навіки.

Змінилося все: сприйняття світу, ставлення до людей та до себе. У когось з’явилося нове місце проживання, а хтось був вимушений назавжди покинути територію країни. Я подорослішала та вже ніколи не стану такою, якою була до війни. Але є те, що неможливо забрати ні у мене, ні в будь-якого українця – сила духу.

Важко уявити наскільки сильним є український дух, бо його сила нескінченна. Протягом століть наші пращури боролися за нашу індивідуальність, і ці риси передалися нам, новому поколінню. Щодня ми вирішуємо проблеми, живемо у реальності повітряних тривог, прильотів, вибухів (смерть ходить десь поруч), але навіть за таких обставин сила духу не полишає українців.

Дійсно, війна змінила мене, змінила кожного. Але вона допомогла зрозуміти єдине – доля випробовує українців, з кожним днем додаючи все більше труднощів. Але вони ніколи не могли стати нам на заваді, всі випробування були пройдені і потрібно пам’ятати, що ця ситуація – не виняткова. Ми – єдиний народ, який подолає все, наскільки складно б не було!