Мені 23 роки. Я жила в Маріуполі. Навчалася в Бердянську. За кілька днів до війни приїхала додому. З 23 на 24 лютого ночувала у брата. Він поліцейський. Уранці брат зателефонував з роботи своїй дружині і сказав, що почалася війна. Він хотів, щоб ми виїхали. Ми з’їздили по маму, забрали домашніх тварин і приїхали до нього на роботу. Брат прийняв рішення залишатися в місті й продовжувати працювати. Ми також задишилися. 

Ми майже не виходили з підвалу. Брат привозив їжу. Після влучання в наш будинок він перевіз нас у школу поліції. Я втратила тітку, дядька й собаку. Мені з мамою, братом і його дружиною вдалося виїхати 16 березня. 

Напередодні у школу поліції зайшли окупанти. Вони наказали нам вийти з підвалу й вишикуватися біля стіни. Нас було близько ста тридцяти чоловік.

Вони ретельно оглядали поліцейських. Шукали сліди пороху на руках і синці від автомата на плечах. Забрали зброю. Потім ми до ранку чекали їхнього рішення.

Вранці вони наказали евакуюватися на їхній блокпост, що неподалік Бердянська. Там вони допитували поліцейських, багатьох мучили. Декого забрали в полон, інших відпустили, в тому числі брата. Наш автомобіль був побитий, але залишався на ходу. Спочатку ми виїхали у місто Вараш Рівненської області до родичів братової дружини, а потім переїхали до Києва. 

Я рада, що ми залишилися живі. Мрію, щоб закінчилася війна і ми повернулися додому. Хочу побачити родичів, які не змогли виїхати.