Ковальська Марія, учениця 10 класу Ірпінського академічного ліцею НУБіП України
Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна
Війна. Моя історія
Той вечір був надзвичайно світлий. Святкова атмосфера та магія сімейного тепла переповнювали простір. Ми з батьками вечеряли, згадували приємні моменти, жартували. Ненав'язливо грала джазова музика… Я була щасливою. Двадцять п'ятого лютого ми планували святкувати татів день народження.
У нас із мамою вже було все готове: святковий торт, квитки до театру для батьків, подаруночки й листівка, яку я намалювала для татка.
Я вже уявляла, як вітатиму іменинника, що побажаю… Проте росіяни привітали швидше: гуркотом ракет, вибухами та численними військовими злочинами, яких ставало все більше з кожним днем. Уночі перед тим жахливим ранком, що сколихнув кожного українця, мого батька викликали на роботу, адже він військовий.
Перед від'їздом він сказав мамі: «Почалось!.. Негайно виїжджайте з міста!» Мама швидко зателефонувала моєму дядьку, що жив у сусідньому місті, і сказала те ж саме слово «почалось».
Він одразу вирушив за нами. Ми швидко зібрали речі і наостанок, перед тим, як виходити, я залишила вдома ту листівочку, яку мала сама подарувати таткові.
Завдяки дядькові, ми дісталися до Вінниці дуже швидко. Дорогою ніхто й слова не сказав, усі були просто в ступорі й робили все інстинктивно, принаймні мені так здавалося.
Вінницю я любила. Саме там пройшло моє дитинство, тому перебування в цьому місті мене трохи розрадило. Ми провели там тиждень. Тиждень безсоння, за цей час мій батько жодного разу не подзвонив, не міг. Ми з мамою все розуміли, адже не раз він проводив нам інструктаж щодо наших дій у разі війни.
Невдовзі нам подзвонили друзі, що виїхали за кордон ще до війни. Вони наполягали, щоб ми приїхали до них, адже ніхто не знав, що буде далі. Мама, попри страх виїжджати до чужої країни з двома неповнолітніми дітьми, погодилась.
У Польщі мене одразу влаштували до тамтешньої школи, де я швидко вивчила польську й згадала про свої хобі – гру на фортепіано та історію. Учителі люб'язно надали мені доступ до інструмента, натомість я грала на концертах і на святах, що відбувались у тому містечку. З історією все було не настільки яскраво.
Як виявилось, великий відбиток на розумінні історії України та уявленні, що таке Україна, залишив у головах навіть найближчих сусідів наш ворог. Століттями росія намагалася переписати нашу історію та перетягнути ковдру, з усіма заслугами нашої держави, на себе.
Навіть наша сусідка Польща зовсім не знає, хто ми такі. З першого уроку історії я була вражена, у якому світлі нас бачать наші союзники. Мені довелось дружньо подискутувати з учителем з приводу неоднозначних історичних тем та фактів. Іноді траплялось почути, що саме ми українці помиляємось в уявленні про певні факти з нашої історії.
Я активно писала довжелезні доповіді, аби хоча б трохи змінити думку вчителя і моїх нових друзів з класу про Україну, наш менталітет, нашу історію. Саме з цього моменту я долучилась до боротьби з ворогом на інформаційному фронті.
І поборотися на цьому фронті має кожен українець. Я вважаю, що хворобу російської пропаганди потрібно лікувати. Кожен українець має на власному фронті боротись з темрявою під назвою «росія», щоб запобігти її підступним діям в майбутньому.
А листівку від мене тато все ж отримав у квітні, коли зайшов у наше звільнене місто. Він надіслав мені фото з нашої домівки. Це один з найемоційніших моїх спогадів.
Листівка , що мала стати черговим подаруночком на татів день народження, стала для мене своєрідним символом звільнення нашого міста і надії, що добро обов'язково переможе зло, світло неодмінно переможе темряву. Після цього багато чого ще сталося, але то вже інша історія...