Вчителька з Маріуполя врятувала у бомбосховищі крихітну доньку свого племінника-військовослужбовця під час страшних обстрілів.

Я до 2014 року мешкала в місті Донецьк, працювала в ліцеї, який знаходився поблизу Донецького аеропорту. Потім я виїхала в Маріуполь, отримала направлення в школу №56, де і працювала вісім років.

У день 24 лютого, коли почалися страшні події, я до школи не пішла, і нам сказали роздати дітям завдання дистанційно. Я мешкала на Лівому березі, і там було жахливо, бо саме там відбулися перші обстріли.

25 лютого мені зателефонувала невістка мого племінника і попросила прийти до неї, бо в неї маленька дитина. Я вийшла 25 лютого з дому і більше туди не повернулася.

Ми були в бомбосховищі, в будинку культури, а ввечері почалося дуже страшне. Били з кораблів прямо в це бомбосховище. Так продовжувалося до 5 березня.

У нас закінчувалася вода і харчування, не було світла. На руках у нас була маленька дитина. Ми там сиділи до тих пір, коли вже настала критична ситуація - будинок культури був розбитий.

Ввечері під’їхали військові машини і хлопці стали перевозити нас на Правий берег. Ми їхали під кулями через все місто і переїхали до центру міста. Людей планували розмістити в драмтеатрі, але там з маленькою дитиною було незручно, і ми перейшли до бомбосховища, яке належить Приазовському університету. Там було бомбосховище, яке було назначене як для ядерної війни.

Потім також почалися авіаційні обстріли. Я виходила зранку наверх і все бачила. Потім у нас закінчилися свічки, а ми на них гріли воду і робили дитинці їсти. В центрі була церква, я хотіла туди піти. Вийшла, місто виглядало жахливо, я не могла повірити, що таке може бути, бо поруч стояли просто скелети будинків. Все було зруйновано.

Я перейшла через дорогу, дійшла до церкви, підняла голову і побачила літаки. Я не знала, куди мені бігти, тому побігла назад. Тільки я добігла до сходів, впала і спиною з’їхала вниз, - в цей момент бомбу скинули на центральній ринок, і саме туди, де були склади з харчуванням.

Вони зробили це спеціально, щоб людям не було що їсти. А вранці я побачила, що церкви вже немає.

В бомбосховищі були маленькі діти, жінки, які спали на брезенті на землі. Було дуже холодно, наша дитина захворіла, мала високу температуру. Просто не можу передати словами, який це був жах. Потім було страшно, що депортували моїх вихованців - їх вивезли на фільтрацію. Деякі діти на даний момент з батьками з’єдналися, а інші ще ні.

Син мій на той час був в Києві. Він мені підшукав роботу, я переїхала сюди. Мій племінник на сьогоднішній день боронить Україну в самих гарячих точках країни, і це його 8-місячну дитинку я мусила спасти. Я підтримую з ним зв'язок, дитина зараз з мамою в Німеччині. Війна дуже жахливо відбилася і на цій дитинці, і на всій нашій родині.

У мене взагалі ціла трагедія: був у мене один собака, на прив’язі, и другий собака, пітбуль. Коли я уходила в бомбосховище, я їх відв’язала, залишила їжу. Думала, що повернуся, але не повернулася. Коли я уходила, вони поруч стали і дивились на мне такими очима…