Фесенко Кирило, 10 клас, Комунальний заклад "Ліцей №4 "Обрій" 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Капелюшна Божена Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ну, що хорошого ще трапиться?

Я йду вперед. Усе завжди іде вперед.

Казка «Льон»,  Г. Х. Андерсен

Кладу пальці на клавіатуру й замислююся на мить. Майже відразу уприявнюється думка, немов візерунок на замерзлому вікні: «Війна наздогнала кожного». Мою родину – у 2014. Липень. Я, шестирічний, мчу автобусом з Донецька на літній відпочинок до Криму. Нашого Криму. У такт колесам підстрибує книжка у маминих руках. Вона напівголоса читає казку Ганса Християна Андерсена «Льон» про тендітну рослину, яку мнуть, б’ють, щоб отримати полотно, а вона, замість журитися, – міцніє і радіє змінам.

«Хіба так буває?», – дивуюся вголос. Але невдовзі забуваю про льон, бо за вікном – «Донбас Арена», на даху якої – полум’яні спалахи.

Я не розумію, чому мама рвучко обіймає мене: «Не дивися туди». Я пам’ятаю той день. ТОТ. Тимчасово окуповані території.

Відтоді починаються мої 1000+ днів війни.

Життя міцно переплітає людські долі й шляхи, немов нитки у льняному полотні. Який він, мій шлях? Ми переїжджаємо до маленького зеленого міста на березі Дніпра. Нарешті безпечно й тихо. Але чи надовго? Згодом до нас вимушені переселитися дідусь і бабуся, мамині батьки. Він, інженер-раціоналізатор, поставив власними руками, цеглинка за цеглинкою, для нашої великої родини будинок, а у 70 років змушений залишити все й тікати світ за очі. Бабуся – поетеса, громадська діячка, учителювала 40 років, викладаючи українську мову та літературу.

Взяти з собою з Донецька не встигли нічого, окрім віри, надії, любові. Як починати все наново – в іншому місті, орендованому житлі? Що робити: зневіритися, тужити за втраченим? Вони мали на це право.

А втім, – обрали жити з радістю, берегти мир у серці, писати вірші і пісні, щоб підтримувати рідних, розраджувати зажурених. Я завдячую своїй родині усім. Щораз, коли постає чергова проблема, а їх сила-силенна в житті, – маленьких і великих – я знаю, що є два шляхи вирішення. Один – звинувачувати всіх довкола: владу країни, міста, депутатів, сусідів, примножувати злобу і ненависть, водночас чекаючи, що хтось інший мусить дати раду зі всім цим.

Інший шлях – діяти, «лупати сю скалу»: нехай помалу, бодай тільки в своїй родині, найближчому колі, але плекати чуйність, бути уважним до почуттів власних та інших людей, дякувати за допомогу і рухатися вперед. Це мій шлях і досвід проживання війни.

Де і коли б війна не наздогнала – у Нагасакі чи Хіросімі у 1945, у Донецьку в 2014 або у Бучі у 2022, – вона не зможе забрати у людини можливість вибору. Власне, війна вкотре загострила усвідомлення, що безпека – крихка, гарантій – немає, усе матеріальне можна втратити за лічені секунди.

Проте нематеріальні цінності – навички та уміння, прагнення допомагати, співчувати, підтримувати – назавжди лишаються з тобою, вони і є надважливими.

Коли мені, буває, важко, я пильніше придивляюся до людей навкруги і намагаюся здогадатися, які їх «суперсили»? Як вони подужали ці 1000 днів війни? Для мене суперсилою є родина. Гадаю, не обов’язково кричати голосно, щоб тебе почули, і робити великі кроки, щоб дійти до мети.

Найважливіше: завжди йти вперед і льняними нитками день у день плести полотно життєстійкості.