З третього березня я з родиною жила у підвалі. Шостого березня вимкнули газ, воду та світло. У перші дні війни у будинок моїх батьків прилетів снаряд. Ми з чоловіком їх забрали до себе. У підвалі було дуже холодно. Я прокидалась серед ночі та відчувала, що моє тіло тремтить. Найбільший шок я відчула, коли побачила розбите місто, обірвані дроти. Запасів їжі у мене не було. Продукти були у моїх батьків - це нас врятувало від голоду. За водою ми ходили до криниць. Все це відбувалось під обстрілами. Чоловік на машині їхав швидко, аби не потрапити під обстріл. Я збирала сніг, топила воду для технічних потреб.

На вулицю ми виходили тільки щоб приготувати їжу на мангалі. Швидко підбігали до нього і бігали назад. 

Шістнадцятого березня я виїхала з родиною. Проїхали багато блокпостів. Коли проїхали Василівку та побачили наших військових, я розплакалась. Нам махали військові і люди. Це було дуже радісно. Зараз живу в Києві, тут працюю. Чекаю, коли закінчиться війна. Майбутнє для мене зараз в тумані. Я не знаю, чи повернусь я до Маріуполя, якого вже немає.