Наточий Марина, 9-б клас, Полтавська загальноосвітня школа І -ІІІ ступенів № 9

Вчитель, що надихнув на написання — Шило Юлія Леонідівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене в Полтаві. Я буду пам’ятати цей день усе своє життя. І слова мами: «Люба, ти тільки не хвилюйся, війна за вікном почалась.» Моє серце обірвалось, кров гаряча в тілі перестала бігти, в легенях забракло повітря. Хочу сказати мамі : «Не бійся!» - але слова, як ножі, роздирають моє горло. Я мовчу і міцно обіймаю її за плечі, притискаюсь до волосся, що пахне м’ятою, думаю, що це сон, а сльози, як ріки, течуть по обличчю. Ні, усе це не сон, це реальність. Я встаю з ліжка, йду на кухню і завмираю в коридорі, ноги мої вросли у підлогу: тата немає вдома. «Він у лікарні, можуть привезти поранених», - читаю по губах мами. За вікном шугнув літак. Наші?! Хочу думати, що наші, що вони, соколята, здійнялись із аеродрому, полетіли над землею, крилами нас захищаючи. Вибухи. Вибухи. Ще вибухи. То на авіамістечку. Чую, як за спиною підкрадається страх. Потвора руки свої бридкі на шиї моїй стискає, і пазурі двічі у вени встромляє. Я на краю прірви у темному лісі, це тіні граються з моєю уявою, створюючи страхітливі образи. Це паніка - підступна пані. Глибоко всередині назріває рішучість. Геть, потвора, я сильна! Україна сильна! Доброго вечора, ми з України!

Страх відступив, зародився гнів, вірний супутник на 1000 днів.

Серед втрат і болю зароджується надія. Наші перші успіхи в опорі найтемнішим часам. Я з мамою волонтерю у школі. Вона знаходиться біля Київського залізничного вокзалу, тому сюди прибувають десятки біженців із Харкова, Ізюма, Попасної, Балаклеї, Циркунів, Сум, Тростянця, Охтирки. Це сумний урок географії обзивається лихом, напастями, сльозами, горем. Мені боляче.

Я боюсь, щоб нас не спіткала їхня доля, але я вже знаю, що зі страху народжується гнів, рішучість, надія.

Пані паніка відступає, ховається за куліси актової зали, де ми облаштовуємо імпровізовані ліжка.

Рефреном звучить: Доброго вечора, ми з України.

Пригадую, як в один день до школи прибула сім’я із двома смоляними шпіцами з Харкова. «Узяли найцінніше», - винувато посміхається чоловік. А увечері я побачила літню пані, від неї густо пахло корвалолом, вона пригорнулась до нашої завгоспині і, втішена добрим словом, заснула. У руках валізка, у ній документи на зруйновану квартиру, кілька вбрань, стара книжка і стосик фото. То її скарб, то її зв’язок із минулим. Літня пані, згорблена від переживань, втратила свій дім.

Вогонь спалив усі спогади: старі меблі, улюблені книги, малюнки внуків, що прикрашали стіни. Їй залишилися лише спогади. 

Хочу, щоб серце моє стало крижаним, хочу зав’язати собі очі, хочу затулити собі вуха, хочу стати каменем. «Дивись, дитино, дивись. Ти свідок історії. Карбуй, зарублюй на серці, - нашіптує голос. – Мужній.»

Страх відступив, зародився гнів, вірний супутник на 1000 днів.

Відчуваю, що моє серце стало завеликим у моєму маленькому тілі. Боюсь (клятий страх на сторожі), що воно обірветься, шугне, полетить, трісне, перерветься. Але я вже знаю, що зі страху народжується надія.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!

Прийшла сумна звістка, тяжко поранений колишній учень нашої школи, Андрій Сідельников.

Перед очима стоїть згорблена постать матері. Скільки їх, зигзиць, народила війна? Не можу говорити, усі слова фальшиві перед їхнім болем.

Дні минають, інколи такі густі – не втягнеш, інколи такі легкі, інколи безрадісні, інколи темно-тривожні, інколи з надією, інколи без неї, але ніколи без рішучості, бо вона долає мій страх – вічного вартового.

Біжу до школи і не минаю поглядом меморіальної дошки на її фасаді – Олексію Крижанівському, Артему Медведєву. Це воїни світла. Я дивлюся на щиру посмішку Мєді (його прізвисько) і вірю, що вона принесе мені удачу. Недалеко кущики калини, біля них майорять прапорці. То калинова алея на честь загиблих випускників нашої школи. Їх сімнадцять… У місці світлім, у місці покійнім.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.

Сльози течуть по моєму обличчю. Дивляюся у небо і благаю: «Кари їм, кари!» Не хочу, щоб алея продовжувалась, не хочу червоних кетягів - краплів крові, не хочу її багряно-червоних листь. Не хочу. Не хочу. Це страх підсилає свою помічницю – істерику, накриває буревієм душу. Я дихаю, глибоко дихаю, доки не з’являється рішучість. Це моя зброя. Я здолаю цей шлях, ми пройдемо крізь це. Усі війни колись скінчаються.

Страх відступив, зародився гнів, вірний супутник на 1000 днів.