Для молодших дітей Вікторії жити у війні – норма життя. Для старшого сина – шок і стрес. Вікторія наодинці ростить дітей в умовах бойових дій і страху знову залишитися без даху над головою.

...Мирне, спокійне життя було, гарна робота. Я на місяць тільки з липня по вересень виїжджала в Курахове, найближче місто. Нічого не оформляла, не до цього було. А потім, коли Україна зайшла, я повернулася назад.

Це було жорстоко. Я сім років живу в цій війні. Зараз трішки в нас тихіше, а початок 2014-го, у 2015-2016, частина 2017-го – щоденні обстріли, підвали. У перший день обстрілювали центр міста. Я живу під Донецьком, і мені з городу було видно весь обстріл.

Одинадцять, вісім і три – вік моїх дітей. Для маленького, звичайно ж, це норма життя. Середній був рік, для неї це теж норма життя. Старший все пам’ятає, знає, для нього це шок і великий стрес.

Вікна були розбиті, одне досі не відремонтоване. Дах спочатку повністю, потім половина побита. Мені Червоний Хрест перекрив. Було влучання не в будинок, а в город – і хвилею його знесло. Я тоді в вікно стояла дивилася.

Я мешкаю в приватному будинку. До підвалу бігали постійно. У 2014 і 2015 роках це було щодня. Коли вже все зрозуміли, проводили інструкції – коли починається обстріл, бігти в підвал через вулицю небажано. Краще перебувати там, де знаходишся, просто знати безпечне в будинку місце.

Я була одна. Мама поїхала, тому що їй було куди поїхати. Брат одразу виїхав, як тільки почалася війна, за кордон. Я виїхала, але в мене тут бабуся була, вона нікуди не хотіла. Нещодавно вона померла. Я хотіла виїжджати, але довелося залишитися.

Наші діти, які тут проживають, набагато доросліші не по роках на відміну від діток, які живуть на неокупованих територіях і не на лінії фронту. Наші діти тут практично нічого не бачать. Якщо раніше я могла раз на тиждень поїхати в кіно, цирк та інші розважальні центри, то зараз у нас крім гуртків нічого немає. І дві секції: бокс і карате.