Я жив і радів життю в селі Муратове Луганської області. Працював у Лісовому господарстві, вийшов на пенсію. У 2020 році була велика пожежа в нашому селі – я втратив все, ще й переболів ковідом. Тільки це все це пережили, почали жити більш-менш нормально - почалася повномасштабна війна.
Ми жили майже на лінії зіткнення. У нас одразу були обстріли. Ми два дня потерпіли, а потім уже не могли, бо були пошкодження, сусідні будинки вже горіли.. Почався вже дуже великий обстріл, і ми виїхали до дітей у Сєвєродонецьк. Там до 7 березня дотримались і поїхали звідтіля, бо вже і там було неможливо.
Поїхали аж в Кіровоградську область до сестри, надалі було потрібно орендувати житло, а на той час уже було дуже дорого. Ну ми надіємось, що скоро повернемося додому. Я не хочу ні за кордон, нікуди. Мені вже 64 роки.
Це словами не передати, коли в тебе на балконі повилітали вікна, коли внуки і діти сиділи в підвалі. Я не спускався в підвал, бо якось була така була безнадьога.
Я виїхав на своїй машині – її пошкодило. В селі у мене ще вантажівочка залишилась, але наші «освободитєлі» зразу приїхали і забрали, пограбували хати наші, винесли майно, яке було.
Тоді у пожежі згоріло все до нитки, потім нам держава компенсувала частково за житло, ми якось обжилися і вже почали думати про більш-менш нормальне життя, і воно отак сталося.
Важко було покидати свої домівки, кинути все. У мене там зброя мисливська залишилася і все, що для мене було дороге. Як виїжджали, то і руки, і ноги тряслися.
Зараз ми живемо в Тернівці на Дніпропетровщині. Як прилетіло в Павлоград - то аж диван підстрибнув і балкон затрясся. І зразу як паніка починається - інстинкт самозбереження спрацьовує. Я навіть зараз не можу собі уявити, якби я повернувся під ті обстріли.
Оце як ми виїхали з Сєвєродонецька, нам люди, які залишалися, розповідали, що там «підприємці» варену картоплю продавали по 100 грн за кіло, бензин - по 100 грн за літр.
Я б хотів, щоб війна закінчилася, але коли вона закінчиться – цього, мабуть, не знає ніхто. Хочеться, щоб вона закінчилася швидко.