Я з села Олексіївки. Нікуди не виїжджала, я патріотка. Сиджу вдома під обстрілами. 

24 лютого син зібрав речі й поїхав воювати добровольцем, а вже десь через місяць він дістав поранення і контузію. Зараз у нього понівечене лице й немає ока. 

Спочатку у нас тут було спокійно. Потім почало бахкати близько й по самому селу. Стало важче. Ми сиділи в підвалі. 

Моя мама думала, що буде війна. А я завжди говорила, що такого не може бути. Мама постійно скупляла борошно, цукор, сіль і ховала в підвалі. А я завжди запитувала, навіщо вона це робить. 

Що може шокувати ще більше, якщо внучка сидить на картоплі й на банках у підвалі та пісяє під себе, бо неможливо це нормально пережити?

Я родом із росії, але ненавиджу цю країну. Я знаю, що вже туди ніколи в житті не поїду. Немає жодного бажання. У моєму дворі висить прапор України. Якщо будуть стріляти, то відразу - в мій двір. Вікна всі понівечені, двері, а їм – «ничего страшного».

Я маю своє господарство і город, тому проблем із їжею не було. Ми всі стали трохи контуженими, нервовими, але нічого страшного. Ми все переживемо. Гарного немає нічого, але ми виживемо. У мене є сім’я: діти, онуки. У мене є все.

Як тільки війна скінчиться, то ми всі про це дізнаємося. Своє майбутнє я бачу дома, в рідній хаті. Буду піднімати на ноги онуків, чекати своїх синів. Будемо жити далі.