24 лютого я була вдома, в рідному Лисичанську. Одразу почала думати, де ховатись під час обстрілів.

Відчувся дефіцит продуктів - в магазині продавали по 0,5 кг м'яса в одні руки. Банкомати стояли пусті. Маршрутні автобуси не їздили по місту, таксисти брали подвійну або навіть потрійну ціну. Пам'ятаю, йшли з чоловіком в магазин - шукали хліб, а над головами свистіли снаряди важкої артилерії.

Зараз страшно - тоді думала, слава Богу діти залишились вдома і хоч би не в будинок прилетіло...

Згодом майже всі магазини перестали працювати. Почались перебої зі світлом, водою, зв'язком. Наша родина втратила житло - два будинки і квартиру. Виїжджали з однією сумкою.

Коли їхали в евакуаційному потязі більше доби, і всі вже поз'їдали свої запаси, на якійсь станції провідниця у волонтерів взяла повну коробку бутербродів і яблук - на весь вагон. І діти раділи м'якенькому хлібу… Таких моментів від людей багато, коли допомогали щиро від душі - завжди хотілось плакати...

Через сімейні обставини (опіка над батьком після інсульту) не маю змоги працювати. Але зараз навчаюсь на копірайтера і вірю, що це буде моїм способом заробітку. 

На згадку про страшні моменти війни залишились записочки, на яких я писала ім'я, прізвище та особисті дані дітей на випадок трагедії.