«З терикона в бік винищувача вилетіла ракета. Ми зрозуміли: ось вона, війна»

Божевілля перемогло

Усвідомлення війни прийшло не відразу. Спочатку думав, що таке на нашій території, та ще й у XXI столітті не може трапитися: люди показяться й усе закінчиться. Але, як виявилося, божевілля перемогло здоровий глузд.

Моя перша зустріч із війною сталася на території Горлівського заводу, де я працював. Стояли у дворі з колегою, обговорювали робочі моменти. Звичайно, не обійшлося без обговорень теми воєнної атмосфери у світлі подій, що відбуваються. Тієї миті помітили, як над підприємством пролітає винищувач.

Перезирнулися. Посміхнулися. Але через п'ять секунд побачили, як з терикона в бік винищувача вилетіла ракета. Те, що відчули, складно описати… Ось тоді усвідомлення і прийшло: це не жарти. Війна – ось вона, поруч.

Зараз люди, які постійно проживають у зоні бойових дій, відчувають величезну втому. Здебільшого мої знайомі хочуть припинення війни, хочуть жити вільними. Хочуть, щоб не розривалися снаряди, щоб на зміну страху прийшов мир.

«Хотів би забути ту ніч»

Найважче випробування для мене – одна ніч, проведена в бомбосховищі.

Я одружений, моєму синові сім років.

Одного дня, коли почалися бомбардування, ми з близькими вирішили піти на ніч у бомбосховище, яке розташоване недалеко від дому, у коледжі № 88. Узяли із собою матраци, постіль та їжу.

Коли спустився в бомбосховище, був ошелешений побаченим. Темно. Сиро. Зі світла – свічки. Люди лежали прямо на бетонній підлозі… Хтось із літніх людей молився, хтось щось нашіптував. Плакали діти. Ніколи цього не забуду. Там для себе вирішив, що ніколи не повернуся туди, хоч які обстріли будуть, сидітиму вдома.

Хотів би забути ту ніч у бомбосховищі. І ще картинку, яка закарбувалася в голові. Як у парк прилетів снаряд, а поруч з вирвою були розірвані тіла молодої мами з немовлям…

Війна змінила все: місце проживання, місце роботи, професію, ставлення до людей, ставлення до подій, через які може початися війна. Свій повсякденний побут тепер я будую в мирному Харкові.

Мирні люди дуже потребують гуманітарної допомоги. Коли вони бачать гуманітарну допомогу з боку України, для них це як інформація, що їх не забули. Знаю, що допомога від Фонду Ріната Ахметова не раз приходила до нашого міста. І, чесно кажучи, я не чув і не бачив іншої допомоги, крім допомоги від його Фонду.

«Війна забрала право бути щасливими»

Що найстрашніше у війні?

Війна зламала багатьох людей, забрала право бути щасливими. Порушила плани. Одні продовжують жити в страху під обстрілами, інші, покинувши будинки та налагоджений побут, намагаються якось вижити на чужині.

Комусь вона принесла божевілля (це ненормально – стріляти, вбивати, заробляти на війні), комусь – розчарування.

Одна з незабутніх історій – поїздка до рідного міста у 2015 році. Поїхали, щоб провідати родичів і друзів, подивитися на наше житло.

Перші 30 хвилин перебування у квартирі дружина провела в сльозах… Багато знайомих роз'їхалося, невелика частина друзів пиячить. Але найважче було, коли на ринку я зустрів матір свого друга. Ця жінка до війни була енергійна та весела, її очі були настільки яскраві, випромінювали силу-силенну радості та позитиву. Але того дня мені важко було її бачити. Такого тьмяного та сповненого відчаю погляду я у своєму житті ніколи не бачив.

Дуже прикро за тих добрих людей, які вимушено залишилися на тій території, й у їхніх душах нічого не залишилося, крім болю, безвиході та питання: за що?

Я мрію, звичайно, про завершення війни, про повернення додому, про повернення всіх родичів, знайомих, друзів цілими та неушкодженими. Я хочу, щоб моє рідне місто жило яскравим, мирним і прекрасним життям, як до 2014 року.

Цінності в мене не змінилися, тільки зміцнилися. Основна моя цінність – сім'я.