Коломоєць Анна, 17 років, учениця 11-У-1 класу Криворізького ліцею №24

Учителька української мови та літератури Жушман Людмила Сергіївна

Війна. У цьому слові не так вже й багато звуків, але скільки сенсу, скільки смутку воно несе! І все це стає зрозумілим лише тоді, коли війна, на жаль, починає займати у твоєму житті надто велике місце.

Я не думала, що в нашу країну прийде це страшне лихо. Для мене війна завжди була минулим. До хорошого швидко звикаєш, ось і мій розум звик до мирних часів. Моя родина теж так думала: ми спокійно планували своє життя, розмірковували про мою майбутню професію та освіту. Але ранок двадцять четвертого лютого настав, не спитавши думки когось із нас.

Той день почався для мене дуже рано: розум уперто не хотів спати, а серце з тривогою билося в грудях. І в момент, коли я побачила новини, уся суть моя відчула велику кількість емоцій – сум, страх, паніка, недовіра. Але головним був гнів, бо наш народ упродовж століть боровся за свою незалежність і свободу, але для долі цього виявилося замало. Потім емоції стали слабкими, але обурення так і залишилося десь глибоко в моїх думках.

Звичайно, не тільки я відчувала тривогу. Батьки робили запас продуктів і потрібних речей, усі ми пильно слідкували за подіями на фронті. Особливо тяжко було моїй матері, бо її мати, моя бабуся, уже більше десяти років живе в Росії. Це теж призвело до певних проблем: бабця-пенсіонерка не могла зрозуміти всієї ситуації, хоча старенька й не раз чула сердиті слова від своєї вже дорослої доньки.

Переживали ми й за мого батька. Він, з точки зору закону, може бути мобілізованим. Без сумніву, захищати Батьківщину – обов’язок кожного свідомого громадянина. Пафосно звучить! Але в нашій родині це розуміють. І від того страшно, адже захисник може повернутися з фронту або переможцем, або мертвим. Я стараюся не втрачати оптимізму, але цей страх буде жити серед нас ще дуже довго.

Розум мій, звичайно, хвилюється не тільки за життя близьких. Усі мої родичі живуть відносно благополучно, але на кожну людину, живу та більш-менш задоволену, можна знайти десятки замучених та нещасних жертв війни. Чоловіки, жінки й діти, старенькі – я навіть не зможу порахувати всіх тих, чиє життя зруйновано. Серце моє болить за кожного з них. Але якщо живим ще можна допомогти, то мертвим уже не потрібна допомога. І це, певно, найбільше мене приголомшило: люди гідні щасливої та благородної смерті від старості, а не болючої загибелі.

На жаль, неможливо повернути мертвих. Але можна дбати про живих, про майбутнє. Благодійність та незламність відіграють важливу роль для кожного з нас. Щастя народу – результат роботи всієї нації. Не треба постійно здійснювати якісь подвиги, але з маленького народжується велике, а з краплі – море. І ми ще побачимо те велике й гарне море.

Війна – це жахливо. Але після кожної ночі настає день; після кожної війни настане мир. Це – константа, закон життя, наше майбутнє, яке мій народ заслужив. Я буду його чекати, буду боротися за нього. І мир настане для кожного з нас.