Галина Стацюра:
Ми жили в Пісках більше 40 років. Чоловік там народився, працювали ми там, усе здоров’я там поклали. До 2014 року жили в Пісках, але через те, що вже неможливо було жити, ми переїхали в Первомайське. Сильні обстріли були.
Біля нашого будинку падало у дворі. Ми до останнього сиділи. Ми жили біля донецького аеропорту... Уявіть, що там творилося. Злітна смуга. Ми це все бачили, все.
Неможливо було сидіти на вулиці – все летіло сюди, бомбування було страшне. День, два, три... І ось ми зібралися, сюди приїхали. Нас було восьмеро людей, коли з Пісок переїхали. Дві дочки з чоловіками, онучка, онук і нас двоє. Ми жили так місяців зо три. Нам тоді пенсію не платили, все заблоковано було. Діти мої зібралися і вилетіли звідси під бомбуваннями, стали влаштовувати свою долю.
Хочеться, щоб було вирішено цей конфлікт і щоб ми повернулися в Піски. Щоб усі були разом: і діти, і онуки. Щоб жили ми, як раніше. Тому що це дуже важко, дуже важко.
Усі ми розкидані. Дочка одна в Маріуполі, за квартиру платить шалені гроші. Онучка вчиться, їй треба допомогти. Якби були разом, нам легше було б. А тепер взагалі стоїмо над прірвою. Пенсійний вік, і вже хочеться бути вдома. У такому віці жити в чужих хатах дуже важко. Якщо все життя прожив у своєму селищі, і діти, і онуки...
Я зараз не можу ні до онуків поїхати, ні до доньки. Дуже важкі переїзди і вже такий вік. Звичайно, хочеться в Піски, щоб ці килими повісити в Пісках, щоб сім’єю зібратися, щоб усі в Піски повернулися. Заради Бога, дайте нам повернутися в Піски.
Ми їздили в Піски, забрали фотографії в першу чергу. Вони були розкидані, я їх перемила, пересушила. І зараз я щоранку п’ю каву, відкриваю альбом, плачу, тому що це забути неможливо. Це наше життя. Ми з дідусем живемо з 1975 року пліч-о-пліч.
До війни ми жили добре, двічі на рік їздили відпочивати в Юр’ївку, діти наші, онуки. Діти працювали, стабільна була зарплата, жили добре. Ставок у нас прекрасний. У нас і клуб був, і сільрада. У нас все було добре. Донецьк поруч, 10 хвилин – ми в Донецьку, жодних проблем. Возили в Донецьк щось, продавали, якось виживали. Город тримала я, господарство тримала, бройлерів ми тримали, яйця були. Дуже важко залишитися без нічого.
Справа не у грошах, справа у відносинах. Це треба цінувати. Війна нас дуже багато чому навчила. Піски дуже велике селище було, більше 2 000 жителів. Ну як? Здрастуйте – і все. А тепер навіть ті люди, що не віталися, телефонують: «Як ви там? Що ви, як?» - запитують. Це дуже приємно.
Анатолій Стацюра:
Мене скинуло з дивана. Це добре, що снаряди поруч лягали з будинком. Я і онучка – брик, я рачки-рачки в підвал. Тільки припинилося – біжу в гараж до машини. Жінка зібрала в мішок документи, деякі речі і все, і тікати. А інакше гаплик був би.
Вивезли автобусами, хто куди розбрелися. По всій Донецькій області та за Донецькою областю: хто в Росію поїхав, хто куди. Хто в Києві. З друзями ми зідзвонюємося, один у Вінниці, один у Полтаві, сестра ось одна в Києві живе.
Ми думали, що зараз туди-сюди – і все, ненадовго. А воно виявляється рік, два, три, чотири, п'ять... А тепер здається, що ще десять років так буде.
Усі п’ять років на колесах, постійно в дорозі. Подушки, ковдри – все в машині. Де став – там і спиш. Квартири немає, нічого немає. Машина – рідний дім.
Це все нерви. Око взагалі не показує, не бачу нічого. Стрес і все це переживання. А їдеш по дорозі, такі бомбування, що не знаєш, куди тікати. Машини всі згорілі, все згоріло. І куди їхати? А їхати-то треба. Бомбануть, а що робити? Виходу немає жодного. Спасибі, що тут живемо.